Я – як і всі. І штани з полотна… І серце моє наган… Бачив життя до останнього дна Сотнями ран! Ці слова належать Євгену Плужнику, який посів дуже своєрідне місце в складній добі молодого українського відродження 20-х років, коли воно почало руйнуватися тиранією тоталітаризму. І хоч поет говорить про “сотні ран”, але, читаючи його поезії, приходиш до висновку, що душа його, серце – все було суцільною раною! Єдиним, що її гоїло, була безмежна любов до свого народу і віра у відродження його самобутності та незалежності: Мій народе!
Темний
Та з кожною своєю поезією, з кожною книжкою він підносився все вище й вище над більшістю своїх сучасників. Критика не без підстав назвала поета “найвидатнішим майстром імпресіоністичної поезії XX сторіччя”. Кожна з трьох збірок його творів (“Дні”, “Рання осінь”, “Рівновага”) засвідчують, що Плужників поетичний лаконізм народжується із прагнення вилущити ядро, суть речі, дійти до найістотнішого,
Цілий “світ єдиний” відбивався у цій правді: і приреченість глухої української провінції (“сум світовий в масштабі повітовім”), і топтана власним безвихіддям тисячолітня страта українського селянства – “темного, босого”, і трагедія молодого українського відродження. Він завжди відчував себе частиною цієї національної трагедії, тому так часто його вірші сповнюються скептицизмом, зневірою, втомою та нудьгою. В основі такої поезії лежить той великий “біль”, “мука свята” сковородинської й шевченківської “духовної людини”, у яких звільняється, самостверджується людина і нація, торуючи свій власний шлях життя. Тому віриш Плужникові, коли в нього проривається скромне признання своєї готовності поділити долю замученої людини своєї нації: “Я такої смерті не боюсь!” Це – позиція людини сильної, духовної, яка серед какофонії тоталітарної доби знайшла в собі душевну рівновагу, певність своєї правди, красу “світу єдиного” серед загального розпаду.
Поєднання гідної громадянської позиції з красою поетичного слова, з цією палаючою повнотою “жаркої, важкої і повної квітки”, – ось що вражає і захоплює мене у віршах Євгена Плужника. Залишається тільки дивуватися, як могло статися таке чудо поєднання у поета, якого дожирали сухоти і на якого чекала смерть від руки варвара, чудо, зроджене у трупній атмосфері тотального голоду і терору. Цей “терор” поет геніально затаврував у своїх поезіях, і “терор” йому закидають у присуді, після чого він потрапляє в чергову пачку призначених до розстрілу. Згодом кара була замінена на найдовший у той час термін каторги – 10 років. Остання стадія туберкульозу не залишила ніякої надії на відбування цього ув’язнення на Соловках – на острів його привезли умирати.
2 лютого 1936 року Євгена Плужника не стало… Суди мене судом своїм суворим, Сучаснику! – Нащадки безсторонні Простять мені і помилки, й вагання, І пізній сум, і радість передчасну, – Їм промовлятиме моя спокійна щирість.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)