Трагедія закоханого серця в ліричній драмі Івана Франка “Зів’яле листя” (ІІ варіант)
Непохитний воїн духу, революціонер і каменяр, Іван Франко, уявляється людиною міцного душевного гарту, залізної волі, яка затисла в твердий кулак усякий вияв ніжного почуття. Та прочитавши збірку “Зів’яле листя”, відкриваєш для себе іншого Франка: трепетного і вразливого, тривожного і покірного, здатного на велику любов і глибоке страждання. Слово поета набуває нового забарвлення, іншої тональності.
Зіткане з місячного сяйва, хмільного
Тільки чому ж так рано душу торкнув осінній холод, чому зів’яло листя на дереві любові? Не радісною весняною повінню розливається серце ліричного героя, а холодними ріками розпачу й туги. І накинуто на ту осінню любов чорний серпанок скорботи. Поет приречений на палке, безнадійне почуття, яке ніколи не торкнеться холодне серце гордої красуні:
Щось щемить в душі, мов рана:
Се блідая, горем п’яна,
Безнадійная любов.
Почуття ліричного героя мінливі,
Та боюсь за тебе дуже,
Бо любов – то мстливий бог;
Як одно її зневажить,
Любить мститься за обох.
Справжня любов завжди великодушна. Герой прощає коханій усі кривди й образи і вже готовий зраненим серцем прийняти кару на себе. Особливо го ліризму й задушевності віршам Франка надає поетика народної пісенної стихії. Поезія “Червона калино, чого в лузі гнешся?” написана у формі діалогу, характерного для фольклорних творів. У народних піснях червона калина виступає символом ніжної і вродливої дівчини.
У Франка цей образ втілює прагнення до світла і сонця, любов до життя і найглибші людські переживання. Кохання – то сонце в його житті, хай і зрідка воно визирає із-за похмурих осінніх хмар. Блискуча імітація під народну пісню, її чаруюча поетика відтворена і в поезії “Ой ти, дівчино, з горіха зерня”. Контрастні народнопоетичні порівняння малюють суперечливий образ коханої, в якому ясна краса поєднується з гордою вдачею:
Ой ти, дівчино, з горіха зерня,
Чом твоє серденько – колюче терня?
Чом твої устоньки – тиха молитва,
А твоє слово гостре, як бритва?
Поезія відтворює драматизм ніжної любові ліричного героя, для якого втрачена мила є водночас і радощами, й горем. Лишилась тільки невгасима любов, яка ранить його серце. Хоч кохання і принесло поетові біль та розчарування, він не проганяє його зі свого серця. У вірші “Чого являєшся мені у сні?” ліричний герой, незважаючи на глибоке страждання й душевні муки, леліє чистий образ коханої, що тільки у сні приходить до нього. Боляче щемить серце від того прекрасного марева, яке ніколи не стане дійсністю.
Ясні очі коханої запалюють його душу вогнем почуттів і бажань, але він змушений щоразу приборкувати своє нерозумне серце. Та хіба любов підвладна волі й розуму? Хвиля почуттів накочується з новою силою, і той потік, ту могутню стихію вже не зупинити. Покірно впускає її ліричний герой у своє серце, щоб хоч у сні зазнати п’янкого щастя кохання:
Так най те серце, що в турботі
Неначе перла у болоті,
Марніє, в’яне, засиха, –
Хоч в сні на вид твій оживає…
У “Третьому жмутку” збірки любовна драма знаходить своє завершення в катастрофі-самовбивстві закоханого. Та навіть у найтрагічні шому вірші, в якому поет малює себе на роздоріжжі, де грім шле йому дику погрозу, де січе його дощ, де ревуть бурі, ми вловлюємо якесь невисловлене почуття надії, що врятує героя від тліну смерті. Може, то незгасна його любов, яка не вмирає з фізичною загибеллю людини, а дарує душі вічне життя?
Трагічні мотиви збірки “Зів’яле листя” дали підстави для несправедливих звинувачень поета у декадентстві. А насправді перед нами – звичайна драма закоханого серця, що піддалося владі нерозділеної любові. Чи можна назвати ту любов трагічною? Якби її не було, на світ не з’явилися б такі шедеври поезії. Те священне почуття піднесло душу на недосяжні поетичні висоти, до яких долітають тільки одиниці.
То може, слід подивитись на нього іншими очима? І тоді зрозумієш, що кохання було для поета дарунком долі, який випадає у житті лише криштально чистим, праведним душам.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)