З найбільш радикальним викладом мистики ми зустрічаємося в навчанні вождя народної революції в Німеччині Томаса Мюнцера (1490-1525) – церковного проповідника, ідеолога крестьянско – плебейського табору Реформації. Він відійшов від мещански обмеженого лютеранства, критикував його за те, що в ньому Мова йде лише про питання індивідуального порятунку й без уваги залишається земний порядок, що вважається недоторканним
Реформація взагалі зв’язана із середньовічною містикою, прийняла її елементи й пристосувала до свого вчення про внутрішнє,
Він, як прихильник ідеї зрівняльного комунізму, вимагав негайного встановлення на землі “царства божого”, під яким розумів не що інше, як суспільний ладо, у якому більше не буде існувати ні класових розходжень, ні приватної власності, ні державної
По Мюнцеру Бог всюдисущий у всієї своїх утворах. Він проявляється, однак, не як даність, але як процес, що відкривається тим, хто несе в собі божу волю. Христос не є історичною особистістю, а втілюється й виявляється у вірі. І тільки у вірі, без офіційної церкви, може бути виконана його роль искупителя.
Католицизм не міг не відреагувати на появу протестантського руху. З’явився рух контрреформації. Учасники руху гостро порушують питання про зміцнення єдності в самій організації католицької церкви, про посилення внутрішньої дисципліни й папської централізації, але головної була відкрита боротьба католицизму проти протестантизму
Виникла інквізиція як прояв і наслідок кризи церковної влади й ідеології: необхідно було церковну ідеологію привести у відповідність із новою суспільною ситуацією й новими ідейними плинами епохи. Інквізиція стала засобом боротьби з Реформацією. Її ядро, склали єзуїти
Тільки в епоху Возраждения рівень суспільної свідомості дозволив реалізувати ідеї протестантизму, раніше існуючі тільки в теорії. У цей період домінуючою основою (аспектом філософських поглядів) було эстетическое початок, що було прямою протилежністю не знала межі середньовічної моралистики, що негативно ставиться до всього тілесного, здатному применшити достоїнства божественного, що так явно знаходить своє відбиття в класичних релігійних догматах католицької церкви. Відродження висуває прекрасне на перший план, причому у відмінності від античності прекрасне – це не стільки наслідування природі, скільки творчість художника. Об’єктом цієї Творчості є людське тіло, безмірне милування його красою, тобто тріумфує антропоцентризм у його індивідуально-матеріальному значенні, але без втрати духовного
Очевидна виняткова роль епохи Відродження в становленні світової цивілізації й культури. Не проголошуючи ніякого соціально – політичного ідеалу; не вимагаючи переробки суспільства в ту або іншу сторону; не роблячи ніяких наукових відкриттів і досягнень у художній творчості, епоха змінила свідомість людини, відкрила перед ним нові духовні обрії. Людина одержала волю самостійно мислити, звільнився від авторитарної опіки папства й церкви, одержав вищу для нього санкцію – релігійну – на те, що тільки власний розум і совість можуть підказати йому, як варто жити
Епоха Відродження сприяла появі незалежної людини волею морального вибору, самостійного й відповідального у своїх судженнях і вчинках. У носіях протестантських ідей виразився новий тип особистості з новою культурою й відношенням кмиру.
Реформація спростила, удешевила й демократизувала церква, поставила внутрішню особисту віру вище зовнішніх проявів релігійності, додала нормам буржуазної моралі божественну санкцію
Церква поступово втратила позицію “держави в державі”, її вплив на внутрішню й зовнішню політику значно зменшилося, а пізніше й зовсім зійшло на немає. У період великих географічних відкриттів, нових наукових знань і технічних удосконалень залягали основи буржуазного виробництва й з’явився новий соціальний тип – “підприємець”. Формувався капіталізм, що вже існував у містах як уклад, що охоплює лише частина виробництва. Такі заслуги періоду Реннесанса й Реформації
(2 votes, average: 4.50 out of 5)