Тема виховання й утворення у дворянських сім’ях була однієї з актуальних у Росії на початку XІX століття. “У Росії домашнє виховання є саме недостатнє, саме аморальне; дитина оточена одними холопями, бачить одні мерзенних прикладів, сваволить або рабствует, не одержує ніяких понять про справедливість, про взаємні відносини людей, про щиру честь. Виховання його обмежується вивченням двох або трьох іноземних мов і початковою підставою всіх наук, преподаваних яким-небудь найнятим учителем”, – писав Пушкін. Одним з перших проблему цю
З першої ж репліки автор уводить нас і атмосферу російської поміщицької садиби.
Ми знайомимося з пані Простаковой, її чоловіком, сином Митрофанушкой. У сім’ї цієї дарує “матріархат”. Пані Простакова, не відрізняючись особливим розумом і освіченістю, тримає в підпорядкуванні все своє сімейство. “При твоїх очах мої нічого не бачать”, – благодушно заявляє пан Простаків, повністю приймаючи існуюче положення справ.
Дістається від норовливої поміщиці й слугам, і годувальниці Митрофана, старій Вереміївні, і вчителям сина, Кутейкину й Цифиркину.
Бувало, изволит закричати: прокляну дитини, що що-небудь перейме в басурманов, і не будь той Скотинин, що чому-небудь учитися захоче”, – простодушно розповідає поміщиця, перебуваючи цілком певно в правильності подібного “виховання”.
Покійний панотець її “не вмів грамоті, а вмів статок нажити й зберегти”. Пані Простакова успадкувала якості свого батька: при своєму повнім неуцтві, брутальності, самодурстві, вона розважлива й корислива. Довідавшись, що її вихованка, Софія, стала багатою нареченою, вона задумує женити на ній Митрофанушку, що, втім, і не думає пручатися.
Митрофанушка – недоук, ледачий, незграбний телепень, якому немає ще й шістнадцяти років. Улюблене заняття його – ганяти голубів. Митрофан не дуже дарує науки “Не хочу вчитися, а хочу женитися”, – заявляє він.
Проте до нього постійно ходять учителя: семінарист Кутейкин учить його граматиці, відставний сержант Цифиркин – математиці, німець Вральман – “по-французькому й всім наукам”. І синок Простаковой у науках “досить процвітає”: із граматики він знає, що є “существительна так прилагательна”. Двері, на його думку, є прикметником, тому що вона прикладена до свого місця. Інші двері, що ще не навешена, – “покамест существительна”. Настільки ж успішний Митрофан і у вивченні математики – Цифиркин б’ється з ним третій рік, а “цей недоук…
Трьох перечесть не вміє”. Історії й прочим наукам навчає Митрофана німець Вральман, що раніше служив у Стародума кучерями. Вральман не утруждает свого вихованця заняттями – замість того, щоб учити його історії, Вральман змушує розповідати “історії” скотарку Хавронью й разом з Митрофаном із задоволенням слухає її.
Пані Простакова, всім серцем люблячи сина, усіляко його балує. Прищепити Митрофанові які-небудь позитивні якості або поняття про моральність вона не в змозі, тому що сама позбавлена їх. Результати подібного виховання жалюгідні: Митрофанушка не тільки неосвічений, але й злонравен.
Він боягузливий, грубий зі своїми вчителями.
У фіналі комедії він відрікається від власної матері, лишившейсявсех прав на керування маєтками. Зазнавши невдачі у своєму намірі женити сина на Софії й втратившись маєтків, пані Простакова розгублена й розбита. У надії знайти розраду вона кидається до Митрофанушке, а у відповідь чує: “Так відв’яжися, матінка, як нав’язала…” Героєм-Резонером виступає в комедії дядюшка Софії, Стародум. “От лихої вдачі гідні плоди!
” – викликує він вфинале. Цей персонаж виражає в комедії авторські погляди, затверджуючи, що гідне виховання повинне бути запорукою добробуту держави. Утворення повинне бути на високому рівні, однак утворення не має цінності саме по собі. Головна мета всіх знань людських – “доброзвичайність”, “освіта піднімає одну доброчесну душу”.
Самодурка-Поміщиця, пані Простакова, її брат Скотинин, що обожнює свиней, ледачий Митрофанушка – “…
Усе в цій комедії здається дивовижною карикатурою на російське. А тим часом нічого немає в ній карикатурного: усе взято живцем із природи й перевірено знаньем душі”. Таким чином, система виховання й утворення, прийнята в російських дворянських сім’ях в XVІІІ-XІX століттях, була багато в чому недосконалої, порочної, що спотворює юні розуми й серця, що губить долі.
У молодих людях розвивалися такі якості, як лінь, пасивність, інфантилізм, невміння реалізувати свої власні мрії й одночасно – зарозумілість, почуття переваги по відношенню кокружающим. Ці якості багато в чому сприяли життєвій неспроможності людей, фатальної неминучості нещасливої долі. У російській літературі ця тема була розвинена потім Пушкіним і Гончаровим.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)