“Евшан-зелье” – це поетична інтерпретація легенди про юного половця, якого взяв у полон Володимир Мономах. Життя хлопчика на чужині була розкішною: він ні в чому не знав відмови, жив у добробуті. Усе було б добре, але на Батьківщині половця залишився батько, що дуже тужив за сином і хотів повернути рідної дитини, тому що батьківська любов найсильніша у світі. І от посланець іде в Київ за юним паном
Всі спроби були даремними – половець став русичем. Ні колискові, ні переможні пісні, ні страждання батька не зачепили ні однієї щиросердечної
Микола Вороною хотів сказати, що обов’язок кожної людини – це любов до
Зілля не допоможе, треба людей, які люблять Україну вище всього, не важливо, яка вона є, – багата або бідна, привітна або ворожа, прекрасна або потворна, добра або гнівна – це не важливо.
Головне – зміст, а не форма, внутрішній стан. Діяти, а не говорити. Слова – вони порожнього, позбавленого змісту, якщо не підкріплені справою.
Де взяти дійсно діючої людини, людини-патріота, для якого горі власної землі болить, як своє власне? Людини, що вдихнув би захід степового евшана й захотів перетворити свою землю в степ, але не пустище, а широку, безкрайню, вільну, від погляду на яку хочеться орлом полетіти до синього неба й з висоти споглядати свою землю й радуватися квітучому краю
Душу буде співати від волі, волі й не буде залежати від якихось незрозумілих химер, яких ми самі навигадували й говоримо, що це перешкоди, які у всьому винуваті. Але винуватий та людина, що нічого не хоче зробити для себе, не те що для своєї країни. І доводиться летіти однокрилим пораненим чорним вороном над випаленим, оголеним, розораним степом…
(1 votes, average: 5.00 out of 5)