От і ми повернулися, мати. Ти пам’ятаєш, ми зустріли тебе в крові, у сльозах на дорозі на останньому нашім рубежі. Те було восени, на самому початку зими, коли ще тільки “білі мухи” починали носитися в повітрі. І от уже місця, по яких ступала недавно нога наших смертельних ворогів. І рани наші знову розкриваються й кровоточать по-новому. Ми йдемо по своїй землі.
На свої погані могили вони рубали нашу белоствольную ю березу, наше улюблене дерево, щоб зробити з пего для солдатів хрести. Сотні тисяч низеньких, у пів-аршина. Сентиментальна
Як сміли вони це робити? Ми готовимо для них інший хрест. Для пего вистачить однієї тільки осики, тільки одного кола, загального для всієї фашистської Німеччини. Ми вже рубаємо його.
Ти чуєш стукіт сокири, свист наших куль, гуркіт наших знарядь. Їм уже ніколи ставити хрести. Вони біжать, кидаючи своїх мертвих солдатів на дорогах, у кюветах, у вошивих своїх бліндажів. Весь ліс у сніжних буграх. Але це не прості замети. Це наші хуртовини завівають німецькі трупи, тому що на них огидно дивитися.
Короткі, маленькі й, чорт їх візьми, чомусь всі руді, вони й мертвими не здаються нам людьми. Ми дивимося па тисячі
– Мало. Мало. По рахунку ще не вистачає.
Де наші міста й села?
За нашою спиною ми чуємо твій плач, наша стара мати, плач наших дітей і сестер. Вони шукають пристановища. Але замість теплих і світлих будинків, побудованих нашими руками, знаходять тільки чисте поле.
До самого неба піднімається захід гару. Пожежа й руйнування по всій землі. Росіяни були як колодники наклеймени, пронумеровані німцем і загнані глибоко в землю. І звідти, з тьми землянок, з темних, холодних камер дивляться на нас світлі очі наших дітей, до країв наповнені борошнами, голодом і страхом. Чи забудемо ми це в тисячі, у тисячі років?
Чи вистачить у ворога його крові, його поту, його золота, руди й залоза, щоб заплатити нам за це в іншу новорічну ніч?
(1 votes, average: 5.00 out of 5)