Предметом творчого дослідження є для Чехова складний і суперечливий мир людської душі. У невеликі по обсязі оповіданнях письменник відтворює історії цілих життів людей, зміна їхнього внутрішнього миру. На сучасному йому матеріалі він ставить проблеми великого загальнолюдського значення, що мають універсальний зміст, що зберігається надовго.
У ранніх гумористичних оповіданнях Чехов розглядав різні види “неправильних уявлень” стереотипних життєвих моделей поводження, стандартів, по яких будується все життя людини. Для подібного
Це те, що дозволяє героям оповідань будувати своє життя по певному шаблоні, мати єдину універсальну відповідь на всі різноманітні життєві питання. По кхтось єдиному стереотипу будувалося поводження дрібного чиновника Червякова з оповідання “Смерть чиновника”, поліцейського наглядача Очумелова, героя оповідання “Хамелеон”, але головним зразком людини, що веде “футлярний” спосіб життя, є вчитель грецької мови Беликов, герой оповідання “Людина у футлярі”. В оповіданні “Смерть чиновника”, написаному в 1883 році, Чехов продовжує традиційну
Порушуючи давно сталу традицію жалості до “маленької людини”, автор робить свого героя смішним і жалюгідним одночасно. Черв’яків смішний і жалюгідний тим, що плазує й принижується добровільно. Чиношанування й раболіпство стали його найважливішими визначальними рисами, його своєрідним футляром, з якого він навіть не бажає вилазити: “Коли ми будемо сміятися, так ніякого тоді, виходить, і поваги до персон…
Не буде…”. Він вважає своїм обов’язком і найпершим обов’язком висловлювати своє “повагу до персон”. В оповіданні “Хамелеон”, написаному в 1884 році, головний герой, поліцейський наглядач Очумелов теж ховається у футляр, зовнішніми своїми проявами нагадуючи ящірку-хамелеона, здатну міняти свій колір залежно від обставин.
В основі хамелеонства Очумелова закладений твердий принцип; те, що належить генералові, перевершує все інше. В оповіданні “Ионыч” реалізується одна із самих характерних для миру Чехова ситуацій: люди роз’єднані, вони живуть кожний своїм життям, своїми почуттями, інтересами, і в той момент, коли комусь необхідне розуміння з боку іншої людини, той зайнятий тільки своїми інтересами
Коли доктор Старців пропонує Катерині Іванівні вийти за нього заміж, вона відповідає: “Я безумно люблю, обожнюю музику…”, тобто їй немає ні якої справи до його почуттів, вона зайнята пристроєм свого власного життя. Найбільш важливим добутком, що ставиться до Теми “футлярного життя” і давшим їй назва, є оповідання “Людин у футлярі”, написаний в 1898 році. Це оповідання являє собою сполучення конкретної соціальної сатири, матеріалу, пов’язаного з певною історичною епохою, і філософських узагальнень вічних, загальнолюдських питань
И назва оповідання, і ім’я його головного героя відразу ж були сприйняті як соціальне узагальнення. “Футлярні люди”, “беликовы” ці загальні позначення узвичаїлися, стали загальноприйнятими формулами. Беликов був викладачем грецької мови, і “древні мови, які він викладав, були для нього, по суті, ті ж калоші й парасолька, куди він ховався від дійсного життя”.
Навіть “думка свою Беликов також прагнув заховати у футляр”, швидше за все, з побоювання “як би чого не вийшло”. З опису простого гімназичного вчителя виростають точно позначені прикмети епохи: ретельно приховувана думка, що намагаються поглубже заховати у футляр; повна заборона якої б те не було суспільної діяльності; розквіт шпигунства й доносів. Підсумком усього цього, його прямим наслідком є загальний страх.
Беликов “гнітив” учителів, “давив на всіх”, вони “стали боятися всього”, “підкорялися, терпіли”.
Щоб ясно показати заляканість російської інтелігенції, автор дає її представникам таку характеристику: “…стали боятися всього. Боятися голосно говорити, посилати листа, знайомитися, читати книги, боятися допомагати бедным, учити грамоті”. Опис поводження й звичок Беликова містить парадокс: людина, що повинен була б почувати себе найбільше звично в середовищі, їм же самим створюваної, у вдачах, їм насаджуваних, він перший же й страждає від них. Той самий Беликов, якого всі так бояться, не може навіть спокійно спати по ночах
Йому страшно навіть у своєму футлярі, він боїться свого кухаря Панаса, злодіїв і думає, “як би чого не вийшло”. Такої жалюгідної “футлярного життя” протипоставлена в оповіданні інше життя, вільним, наповненим рухом і сміхом. Це життя персоніфікує в оповіданні Варенька Коваленко.
Любов також може бути своєрідним футляром, як, наприклад, вона стає ним для Оленьки Племянниковой (оповідання “Душечка”).
Основна ознака її любові: жити тим, чим живе її черговий обранець, говорити його словами, буквально відтворювати його думку. Коли говориться про повну самітність Душечки й безглуздості її життя під час відсутності любові, кілька разів, як про гірший прояв самітності й безглуздості, сказано, що “у неї не було ніяких думок”. У будь-якому оповіданні Чехова, що оповідає про людей, які живуть “футлярною” життям, дійсне, теперішнє життя тріумфує над кожним з футлярів, у який неї намагаються укласти.
Тільки в труні “досяг свого ідеалу” Беликов. Труна стала для нього самим надійним футляром, куди вже ніколи не зможе проникнути живаючи життя, що тріумфує в реальності й знаходить своє вираження в тім, що “ховати таких людей, як Беликов, це велике задоволення”.
Але разом з тим у положенні вчителів, у їхньому способі життя не відбувається істотних змін: “Життя потекло як і раніше, таке ж суворе, стомлююче, безглузда, життя, не заборонена циркулярно, але й не дозволена цілком; не стало краще”. Герой оповідання, учитель Буркин, пояснює це тим, що, хоча Беликов і вмер, “а скільки ще таких человеков у футлярі залишилося, скільки їх ще буде”. Література наповнювалася очікуваннями й передчуттями чогось нового, прийдешнього. Для того щоб виразити все це, знадобилися нові слова й нові способи художньої виразності: відбувався процес відновлення російського реалізму стосовно до нових історичних умов
Чехов у своїх добутках хотів “правдиво намалювати життя й… показати, наскільки це життя ухиляється від норми”. Він зволів досліджувати життя не в більших і загальних явищах, а в приватних вираженнях, у сфері побуту. Цим він розширив можливості реалізму, піднявши дрібні й, на перший погляд, неважливі теми до рівня більших і глибоко значимих
(2 votes, average: 4.00 out of 5)