Іван Олексійович Світличний (20 вересня 1929, с. Половинкине, Старобільський район, Луганська область – 25 жовтня 1992, Київ) – літературознавець, мовознавець, літературний критик, поет, перекладач, діяч українського руху опору 1960-1970-их років, репресований. Лауреат державної премії України імені Т. Г. Шевченка. Брат Світличної Надії Олексіївни.
Походить Іван Світличний із селянської родини. до школи пішов у с. Половинкиному в 1937 р. У 1943 р., намагаючись разом з іншими підлітками підірвати німецьку техніку, лишився без пальців на руках. У 1947 р.
Т. Шевченка АН УРСР. Його науковим керівником був академік О. І Білецький. Працював відповідальним секретарем журналу “Радянське літературознавство”, завідувачем відділу критики журналу “дніпро” (1955). Тут і заявив про себе як проникливий, непоступливий і принциповий літературний критик, як людина широкої ерудиції і справжній інтелектуал.
1956 року одружився з Леонідою Світличною
Його помешкання було своєрідним центром формування національної свідомості наукової молоді, дискусійним клубом, у якому кристалізувалися погляди і формувався особистий вибір більшості шістдесятників. Привабливими для всіх були не тільки енциклопедичні знання Івана Світличного, а й особистісні якості – інтелігентність, м’якість, товариськість, доброзичливість. Через свою громадянську позицію зазнав переслідувань з боку репресивних органів тоталітарної радянської влади.
Під тиском КГБ втратив роботу, був примушений перебиватися випадковими заробітками, публікаціями в пресі під псевдонімом або чужим прізвищем.
Політичні переслідування Івана Світличного
Уперше Івана Світличного було заарештовано 1 вересня 1965 р. На той час він уже давно був без роботи. За ним, за дружиною Леонідою і сестрою Надією постійно стежили, телефон неприкрито прослуховувався. 31 серпня 1965 р. в помешканні І. Світличного, якого в цей час не було в Києві, відбувся обшук. Через кілька днів обшук повторився, і лише через тиждень після звернення до КГБ дружині Світличного офіційно повідомили про арешт чоловіка.
Одночасно з ним тоді було арештовано Панаса Заливаху, Михайла Косіва, Михайла Гориня, Богдана Гориня та інших. Усіх їх звинувачено за ст. 62, ч.1, КК УРСР : антирадянська агітація і пропаганда.
30 квітня 1966 р. Івана Світличного через брак доказів було випущено. 12 січня 1972 р. Світличного заарештували вдруге й звинуватили за тією ж статтею. Того ж року було заарештовано Є. Сверстюка, В. Стуса, В. Чорновола, Н. Світличну. 27-29 січня 1973 р. відбувся закритий судовий процес, де було винесено вирок: 12 років позбавлення волі (7 років концтаборів суворого режиму і 5 років заслання за антирадянську агітацію і пропаганду, виготовлення та поширення самвидаву. На суд ні дружину, ні матір Івана Світличного не допустили.
Відбував покарання у таборах Пермської області, у селищах Всесвятське й Кучино (ВС-389/35,36). Незважаючи на поганий стан здоров’я (хвороба нирок, рецидиви туберкульозу, постійний головний біль і носові кровотечі), намагався працювати разом з усіма. Майже весь останній табірний рік провів у лікарні.
Мав незаперечний моральний авторитет серед політв’язнів, став душею табірного руху Опору – його називали “табірною совістю”. Виявляв моральну стійкість і силу духу, багато разів брав участь у голодовках протесту. Василь Стус писав про Світличного: “Все краще в мені – це Іван.
Усе кращого у багатьох інших – від Івана”. 1974 р. Світличного на 56-й день голодовки (він важив тоді 46 кг) відправили етапом на виховну “профілактику” до Києва і, не досягши бажаного результату, повернули назад до табору. Місцем заслання для Івана Світличного було призначено селище Усть-Кан Горно-Алтайської області. Працював нічним сторожем ПМК, палітурником у бібліотеці. Від червня 1979 р. і до кінця заслання разом із Світличним була його дружина Леоніда.
1980 р. з огляду на погіршення стану здоров’я їм дозволили перебратися в селище Майма (околиця Горно-Алтайська). 20 серпня 1981 у Світличного стався інсульт, унаслідок чого він став інвалідом 1 групи. Пережив клінічну смерть, складну нейрохірургічну операцію в непристосованих умовах, післяопераційні ускладнення, підозру на рак хребта, гіпсове ліжко, частковий параліч.
Вижив тільки завдяки самовідданому доглядові дружини. Комісувати за станом здоров’я відмовилися: досягнуту мовби домовленість Центрального секретаріату Міжнародної Амністії із Москвою про комісування було анульовано рішенням голови КГБ СРСР Федорчука. Термін відбув повністю. Звільнений тяжко хворим (23.01.83), продовжувати колишню творчу і громадську діяльність він уже не зміг. Помер 25 жовтня 1992 року, похований у Києві на Байковому цвинтарі неподалік від могил В. Стуса, О. Тихого і Ю. Литвина.
На могилі І. Світличного встановлено хрест роботи художника М. Малишка.
Творчість Світличного
Як літературознавець і критик Іван Світличний був носієм і продовжувачем традицій “харківської філологічної школи”, з її виразним теоретичним спрямуванням. Перші його статті, як і незакінчена дисертація з теорії художнього образу, були продуктом реальної літературознавчої ситуації 50-х років, проте навіть тоді він висловив низку свіжих думок. Літературно-критичні статті Світличного присвячені головним чином творчості літературного покоління 60-их років і критиці недоліків офіційної соцреалістичної літератури (“Боги і наволоч”, у журналі “Вітчизна”, ч. 12 за 1961). І. Світличний всіляко підтримує свіже талановите слово (І. драча, Ліни Костенко, М. Вінграновського, захищаючи від невіглаських звинувачень критики, яка базувалася на умоглядних схемах.
Рецензія на збірку І. Калинця “Відчинення вертепу” (“На калині клином світ зійшовся”,1968) досі лишається одним з найглибших літературознавчих проникнень в особливості міфопоетичному світу митця.
Іван Світличний писав також полемічно-критичні статті на мовознавчі теми: “Гармонія і альгебра” (в журналі “дніпро”, ч. 3 за 1965) та інше. Остання з друкованих у журналах критичних студій Івана Світличного побачила світ (під прізвищем А. Перепаді 1970 р. в “Жовтні”. Це фахово компетентна докладна рецензія на тритомний “Російсько-український словник” (у першому варіанті ремінісцентно названа “Словникові холодини”).
Тут намацано больові точки панівної явно русифікаторської словникової політики. Звертався І. Світличний і до творчості Т. Шевченка. В одній із ранніх статей “Художні скарби “Великого льоху” (1962) він досить-таки повно наводить (удаючись до спростування) версію символіки цього твору, запропоновану Смаль-Стоцьким.
У “коментарі критичному до коментаря наукового” (1965) вельми прискіпливо, з цікавими й слушними зауваженнями та доповненнями прорецензовано “Коментар до “Кобзаря” Шевченка, здійснений Ю. Івакіним. У статті “духовна драма Шевченка”, написаній у таборі (1976) і опублікованій лише незадовго до смерті у збірці “Серце для куль і для рим” (1990). Тут він рішучо виступає проти ретушування “Кобзаря” за простолінійною схемою: “добрі люди” – “лихі пани”. Поезія стала для І. Світличного духовним прихистком, рятунком і самоствердженням.
Своєрідним тюремним щоденником є цикл “Гратовані сонети”, що привертає увагу насамперед зіткненням двох, здавалося б, непоєднуваних стихій – елітарної поетичної форми і не вельми “естетичного” змісту. Поетичні твори Світличного перейняті шляхетністю духу, моральним максималізмом, спротивом яничарству, диктатурі страху, моральному самогубству. Низку творів поет присвячує своїм соратникам: В. Стусові, В. Симоненкові, Є. Сверстюкові, П. Заливасі, Г. Севрук, Л. Семикіній, М. Коцюбинській, сестрі Надії, дружині Леоніді. Чи не найсильнішою в поетичному доробку І. Світличного є написана в таборі поема “Курбас”. досить значним і професійно найдосконалішим є перекладацький доробок І. Світличного (переважно зі слов’янських мов та французької: Незвал, Словацький, д. Максимович, Норвід, Галас, Ганзлік, Маген, Барадулін, Лафонтен, Ронсар, Бодлер, Елюар, Сюперв’єль, Арагон, Шар, Мішо, Верлен, Леконт де Ліль).
Перекладати почав з 1957 р. з Беранже, більшість перекладів (54 з 81) було опубліковано 1970 року в збірці поезій у серії “Перлини світової лірики” видавництва “дніпро”. Разом ізГ. П. Кочуром підготував “Антологію новітньої французької поезії”, яка не побачила світу через склад перекладачів, твори яких на той час були заборонені для друкування.
У засланні зробив переклад/переспів із давньоруської “Слово про Ігореву січ” з оригінальним тлумаченням “темних місць” – останнє, що встиг зробити на засланні перед тим, як його здолала невблаганна хвороба. Іван Світличний – член Міжнародного ПЕН-клубу (1978). державну премію України імені Тараса Шевченка І. Світличному присуджено в 1994 р. (посмертно) за збірку поезій, поетичних перекладів і літературно-критичних статей “Серце для куль і для рим”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)