На жаль, люди рідко заглядають углиб себе. Їх цілком улаштовує спокійне безтурботне життя, чуже пещення, чужі думки й навіть ті тонкі мережі, який сплетені людські душі чужим лукавством. Простодушні, обікрадені й нещасні! Вони навіть не зауважують, що стали рабами, тому що втратили найдорожче в житті – Вітчизну й волю
Або вони не відреклися, Не забули тебе матінка, Або сховали жалість до тебе й любов у серце? – запитує в прийдешніх поколінь Микола Вороною. Як болісний зойк, вирвалися ці слова із серця поета. Чому так зневажає український
Чому так швидко забулася слава дідів, прадідів! Не треба про це забувати ніколи! Свята любов до України горіла в серцях наших предків, піднімала бойовий дух, гартувала волю й завзятість у злих битвах за незалежність Вітчизни
Поетові гірко усвідомлювати, що його народ перетворився в раба, що покірно несе на згорблених плечах своє нещастя. Німого, немічного, жалюгідний, ока опустив, похнюпив главу й упокорився. Як же розбудити в ньому приспане почуття власного достоїнства, повернути втрачену історичну пам’ять, підняти дух, запалити в серце
Як би хотілося поетові, щоб його палке слово стало тим чудодійним зіллям, які лікують хворі душі, повертає їх до життя, нагадує про те, чиї ми нащадки!
Пошук того евшан – зілля триває й дотепер. Тому що й сьогодні, невірні сини України блукають по чужих землях, втративши тропу до отчих порогів. Засумувала Україна без рідних дітей, без їхньої любові.
Утомилася від гучних слів, порожніх обіцянок, фальші, лицемірства й холодної байдужості. Тому й потрібна їй теперішня синівська любов, яка б підтримала мати^-україну у важку годину, повернула б її кжизни.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)