Про мету, яка ставиться згаданими теоріями, дають уявлення підсумкові висновки дослідників про взаємодію тексту з різними змістоформуючими силами, серед яких важливу роль відіграють асоціації. Розглядаючи текст як частку “непрерывно движуще-гося пртока человеческого опыта”, Б. М. Гаспаров констатує, що кожне “змістове середовище” “просочує” текст і він перебуває у процесі постійних змін: “Структура текста”, вбирая в себя “контекст”, в конце концов оказывается размыта или разрушена множес-твенностью факторов,
Ж. Дерріда розробляв аналіз тексту за принципом його деконструкції, а його послідовники намагалися обгрунтувати неминучість помилкового прочитання.
Варто
Коментатор роману писав: “Джойс меч-тал об идеальном читателе, который посвятит всю свою жизнь чтению, изучению, расшифровке “Улис-са”. Не без иронии… он говорил, что насытил свой текст таким количеством загадок, что учение, комен-таторы, критики, литературоведы будут до скончания своих дней биться над их разгадкой”.
Зовсім інший принцип творення характерний для класичної літератури. Письменник у процесі творчості прагнув мистецтвом слова переконливо розкрити суть свого задуму. Лев Толстой розповідав, як він намагався викликати у себе описуваний стан у пошуках художніх засобів відображення думок і почуттів, щоб читач зрозумів суть описуваного і перейнявся тими ж настроями.
Повноцінне сприйняття й інтерпретація творів класичної літератури вимагає відповідної читацької підготовки – вироблення здатності осмислювати змістовність художніх засобів вираження думок і почуттів, характерних авторській манері. Лише такий підхід – запорука адекватного розуміння суті зображеної ситуації, конфлікту, образів і авторської позиції та можливості плідного “діалогу” між автором і читачем.
Характер естетичної природи художнього твору, всі компоненти якого являють собою певну естетичну єдність, має стати основою системного вивчення літератури, що грунтується на єдності принципів, взаємопов’язаних певними закономірностями. Перший з них – культурологічний принцип, що формує загальну орієнтацію читача, розкриваючи історичний і національний характер культури, яку представляє твір, і визначає його аксіологічні й естетичні особливості. Практика свідчить про необхідність глибшого осмислення суті методологічних принципів, спрямованих на побудову системного вивчення літератури.
Через нерозробленість культурологічного принципу і відсутність чіткого уявлення про його суть і значення оприлюднюються різні тлумачення його ролі і способів реалізації. Так, спираючись на досвід минулих років і вважаючи, що інформація про епоху є поверненням до відомої практики детального розгляду історичних обставин, суспільних подій, причин ідеологічної боротьби і місця в ній письменника, робиться висновок, що слід відмовитись від інформації про характер епох в зарубіжній літературі через її великий обсяг.
В іншому разі культурологічний підхід підміняється порадами створювати на уроці “культурологічний контекст” засобами розробленої в старі часи практики ТЗН (технічних засобів навчання) – демонстрації відповідних темі уроку художніх і музичних творів. Замість інформації про головні особливості культури епохи, яку твір представляє проблематикою, оцінкою описаних життєвих явищ і особливостями мистецтва слова, пропагується використати аксесуари сучасної культури, щоб впровадити “асоціативний принцип, розрахований на пошук зорових та слухових асоціацій, спільних почуттів або вражень у творах різних видів мистецтв, театру або кіно…”. Таким чином, головна мета освіти – ознайомлення з світовою класикою, в якій відображено духовний розвиток людства, поступається прагненню стимулювання слухових і зорових асоціацій, які навіть пов’язані не з творами, а з тим, як вони інтерпретовані музикантами та художниками.
Орієнтація на асоціації замість осмислення твору як явища культури і збагачення культурної пам’яті учня замикає його в колі мізерного життєвого досвіду особистості, яка тільки починає розвиватися. У разі, якщо, попри таку небезпеку, все ж таки залучити учнів до інтерпретації художнього твору на основі їх асоціацій, результат лише підтвердив би висновки дослідників природи тексту і сили впливу асоціативного потенціалу. Б. М. Гаспаров писав, що неможливо “учесть все резонанси смьюловых обертонов, возни-кающих при бесконечних столкновениях бесчислен-ных частиц смислового материала..”, можна лише “ощутить текст в качестве потєнциала смысловой бесконечности: как динамическую “плазменную” среду, которая, будучи однажды создана, начинает как бы вести свою собственную жизнь, включается в бесконечний процесе самогенерации и регенера-ции. Таков парадокс текста, составляющий важней-шее его свойство в качестве орудия формирования и передачи смьюла в коммуникативной среде.”
У системі принципів вивчення зарубіжної літератури культурологічний є визначальним і для аксіологічного, і для естетичного. Кожен художній твір є явищем певної національної культури і несе в собі характерні ознаки одного з етапів її розвитку. Уявлення про головні особливості типу культури готує учня до сприйняття конкретного твору як явища певної системи, основні риси якої відомі і повніше розкриваються при розгляді твору.
Мистецтво кожної епохи і країни створює свою картину світу.
Антична література характеризується орієнтацією на міфологію в тематиці і проблематиці творів. Особливо яскраво це виявилось у “Іліаді” й “Одіссеї”. Те, що героями творів виступають переважно боги і герої, позначилось на ідеалізованому уявленні древніх про людину як про гармонійну, довершену, сильну духом особистість.
Проте велич і сила не виключає жах древнього грека перед роком і титанічними силами природи, які він одухотворює і персоніфікує. Починається розвиток драми і поезії, де відображено побут і почуття давнього грека. В “Поетиці” Арістотеля започатковане теоретичне осмислення естетичної природи художньої літератури.
У процесі руйнування рабовласницької системи починається епоха Середньовіччя. Визначальними факторами істотних змін стало утвердження християнства, новий тип державотворення із суворою ієрархією васальної залежності. Під впливом християнських ідей формується нове світобачення, в основі якого лежить ідея протиборства добра і зла, світла й пітьми, неба й землі. Це позначилось на концепції людини, визначило типологічні риси літературного героя, особливості проблематики й конфліктів. Визначальним у розвитку мистецтва стає протистояння альтернативних начал, що перебувають у постійній боротьбі духовного й тілесного.
Великого значення набуває клерикальна література. З ідеями християнства пов’язаний розвиток рицарського роману. Альтернативні начала душі і тіла породжують твори різної спрямованості, як у “Божественній комедії” Данте й у творчості вагантів.
Дзнте виступив як провісник Відродження. Формування культури нового часу характеризувалося поверненням до класичної спадщини античності. Концепція людини в нових умовах грунтувалася відповідно до ідеалу розкріпаченої, гармонійної творчої особистості. Утвердження гуманістичних ідеалів позначилось на формуванні нового типу літературного героя, в образі якого поєднується індивідуалізм і громадянська свідомість.
У пошуках шляхів побудови справедливого суспільства митці Відродження йшли від віри у безмежність можливостей волі і розуму людини на ранньому етапі (що позначилась на творах Томаса Мора, Боккаччо, Рабле) до осмислення обмеженості можливостей людини у прагненні до створення ідеального суспільства.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)