Сивий, зовсім лисий дід стояв у бійниці рогової башти і пильно стежив старечими очима за боротьбою; біля його стояла бліда, зі зціпленими зубами, з божевільно уткнутим в пригород поглядом Катря; вона не почувала, де вона стоїть і що робиться навколо. Душа її, покинувши тіло, здавалось, тінню літала над пригородом, Шукаючи межи уламками свого дорогого хорунжого. Орися стояла сама, трохи віддалік від Цієї групи, спершись головою на камінь, зосереджена в самій собі, застигла в однім охопившім її істоту почутті; вона зимно дивилася на тусьменіючу
Скоро грім гармат, що ніс округи смерть і розрух, зненацька несподівано замовк і завмер перекотливою луною. Орися очунялась і обернула здивовані очі на греблю; там, в чаду, вона спостерегла щось надзвичайне, а водограї скаламученої води підказали їй, що це штуки молодців-запорожців. Слідуючі прояви лицарського герцю та скаженої, смертельної боротьби визвали на її бліді щоки фарбу задоволеної гордості і захвату. Вона підійшла до діда й велебно промовила:
– Діду! Ви, що вже нажились на своїм віку і своїми ділами придбали собі славу, можете вмерти тепер радісно, з великою втіхою. З такими дивовижними душами,
– Велике щастя, дитино моя, – відповів зворушений дід, – велике! Не вмре наша широка Україна, коли вона родить таких синів і таких дочок, як ти!
– Я ще не вспіла, діду, ні натішитися життям, ні зробити нічого на користь моїй бідній Україні…
– Ще зробиш, – сказав пророчо дід.
– Ні, ні! Час мій урвано, і вже надходить його близький кінець; одного тільки б прохала я в Бога – зуміти вмерти так, як уміють вмирати наші, не знаючі жаху, орли.
Саме тоді, як упав Вернидуб, з містечка розітнувся глухий, довгий вибух; в повітрі почулося якесь чудне гудіння, змішане з свистом, і по воді коло польських драгунів в багатьох місцях підскочили бризки і бульбахи; четверо коней впало, останні жахливо метнулися вбік. Сполохались уцілівші драгуни і прожогом помчалися до млина, втікаючи від картечі.
– А чи не можна, діду, от з цієї плюшихи послати їм гостинця
Навздогін? – спитала діда Орися.
– Ні, не повернеться, – сказав дід, – вона Наведена лише он на той Шлях.
Усі глянули праворуч на шлях, що йшов понад самою бескидою, побачили наближаючогося вершника на баскому коні і в блискучому Панцирі; за ним їхали два шляхтичі, улани й кілька татар. Уважаючи Па гармидер бойовий, що стояв над берегом озера, перед очима з цього боку замку, на мурах вартових, Вершники під’їхали занадто близько і почали розглядати мури й окопища.
– От цих добре можна шелеснути, – сказав дід, і Орися запалила з його люльки гнота.
– Стривай! – скрикнула Катря, пильно придивляючись до стрункої постави вродливого лицаря. – Не піднось гнота! Знаєш, хто це?..
– Неприятель, ворог нашого народу, – байдуже відповіла Орися.
– Знаєш хто? – хвилювалась все більше подруга. – Це Антось, це Корецький твій… Скарай мене Пречиста Діва, коли брешу!
Мов ток електричний пробіг по нервах Орисі; вона опустила запалений гніт на плахту, захистивши лівою рукою очі, вп’ялась у цього лицаря поглядом… Так, сумніву нема, – це він, її брат, її друг, її… коханець! Це його чудові, глибоко заглядаючі в душу очі; це його русяві кучері вибились з-під шолома; це його ухмілка осяває теплом благородні риси молодого обличчя…
Чимсь гарячим сповнилось її затріпотівше серце і вогнем розлилося у грудях, примусивши зашарітись червоною зорею її бліді лиця, блиснути чорним алмазом очі; груди сколихнула хвиля забутого щастя…
Весна, сп’яняючі пахощі квіток, лагідне сяяння місяця, тихі розмови, радісні мовчання під дзвінке тьохкання соловейка й ці, дивлячіся закохано-велебно, очі, – все це промайнуло в одну мить в її запаленому мозку.
– Орисю, він, либонь, пізнав тебе! Дивись, – хвилювалась Катря, –
Який він славний, коханий твій…
Буцім ніж перевернувся в серці Орисі, фарба збігла з її обличчя, і брови суворо нахмурились.
– Коханець! – відгукнулась вона глухим голосом. – Зрадник! Не
Віра!
Вона на хвилю спинилась, почуваючи нелюдську муку, і, перемігши біль, приставила до полички гнота.
Гримнув вибух, двоє вершників впало. Дід обняв оскаженілу Орисю і надтріснутим від здавлених сліз голосом сказав:
– Вище від цієї любові до своєї Вітчизни, дитино моя, немає на світі!
В церкві було тьмяно і сумно; одна лише лампадка миготіла перед образом Пречистої Матері, освічуючи стиха її лагідний образ і граючи блищиками на срібній ризі. Отець Василь стояв навколішках, упавши ниць перед владичицею неба, розважницею наших сліз і туги; він молився мовчки, але Орися знала, за кого з душі його лилася молитва і летіла поза межі Всесвіту. (…)
– Я до вас, панотченьку, – сказала вона рівним, спокійним голосом,
– мій батько прислав з пригороду двох козаків для останньої оборони з
Нами замку – очевидячки, кінець наш прийшов!
– Усе зважено на відвічних терезах, – відповів стиха отець Василь,
– без волі Творця ні єдиний волос не впаде з голови нашої. (…)
– Чи не дасте, панотченьку, яких наказів? Може, треба що сховати від вовчих зубів або переказати кому з наших яку тайну, – бо часу лишилося одна тільки ніч.
– Ні, дочко моя, від цих гієн не сховаєшся, – відповів з журливою спішкою батюшка, – вони все спалять і зриють дощенту, з могил повитягають покійників… А от що хіба тобі повідаю: під цією церквою виспано глибокий льох, і від нього ведуть чотири хідники до кожної башти. Вхід у цей льох – за лівим притвором; там є камінь, а під ним драбина, далі залізні двері, а за ними – головна комора, з неї є й потайки вихід до одної печери, зовсім закритий терном, що понад ставом росте; от і ключі візьми, – скінчив батюшка, віддаючи два ключі Орисі.
– Що ж там, у тім льоху? – спитала вона з цікавістю.
– Великі порохові складниці, припаси Богунові…
– О? Так я туди піду! – скрикнула, здригнувшись, Орися.
– Піди, піди! Заховайся, голубице моя; від яструбів, – сказав ласкаво батюшка, – може, і врятуєш собі життя. Ти маєш право берегти себе, бо ще ж і не жила на світі…
– Ні, панотче! – спалахнула Орися. – Хай впадуть прокльони і вічний сором на тую голову, хто подумає рятувати собі життя, коли всі призначені на смерть і муки! Треба всім стояти за нашу святиню до останнього і опісля разом чесно усім полягти в братерській могилі! Ні, отче святий, – додала вона, – не про своє життя турбуюсь я – воно для мене бур’ян і терній…
Накрийте мене єпітрахілем, хай він укриє від бур мою душу і підкріпить мої сили!
І отець Василь накрив єпітрахілем схилену голову і, знявши до неба очі, жалісно сказав:
– Укрепіть її, сили небесні, і окриліть душу їй, херувими!
(2 votes, average: 3.50 out of 5)