Не дивно, що драма як літературний рід тяжіє до зовні ефектної подачі змальовуваного, бо ж вона орієнтована на театр, виставу, сценічність, акторську гру. Її образність виявляється гіперболічною, помітною, театрально-яскравою. “Театр вимагає… перебільшених широких ліній як в голосі, декламації, так і в жестах”, – писав М. Буало І це властивість сценічного мистецтва незмінно накладається на поведінку героїв драматичних творів.
Важлива роль в драматичних творах належить умовності мовного саморозкриття героїв, В драмі вирішальне
Другорядне значення мають: умовні репліки “убік”, які ніби не існують для інших персонажів, що знаходяться на сцені, але добре чутні глядачам, а також монологи, що їх вимовляють герої наодинці з собою, є чисто сценічним засобом винесення назовні мови внутрішньої (такі монологи часто зустрічаються як в античних трагедіях, так і в драматургії Нового часу); оповідання (тобто розповіді про те, що сталося раніше або у іншому місці, у тому числі й пряме введення
Драматург ставить свого роду експеримент, де показує, як висловилася б людина, якби у вимовлених словах виражала свої умонастрої з максимальною повнотою та яскравістю.
Згідно з Дюма-сином, “перш, ніж створити якусь ситуацію, драматург повинен поставити собі три питання. Як вчинив би в аналогічних обставинах я? Як вчинили б інші люди? Як слід вчинити?
Авторові, що не відчуває прихильності до такого аналізу, треба залишити театр, тому що він ніколи не стане драматургом”.
Сила художнього твору, в тому числі драматичного, як акцентували прибічники психологічної методології, в тому, що суспільно важливий зміст його, проблематика була доповнена гнучкістю, багатством художньої форми, яка може викликати в реципієнта відчуття поліфонії змісту, різноманітні переживання та враження.