Новий етап у розвитку італійської літератури розпочинається з 1816 p., після краху Наполеона, в умовах, коли в усій Європі життя проходило під знаком реставрації – дореволюційного устрою і кордонів, авторитетів і вірувань, ідей і цінностей. Для Італії Реставрація означала ще поновлення австрійського панування в північній частині країни, Папської держави в центральній, неаполітанської гілки династії Бурбонів у південній. Разом з тим, Італія була в той час і винятком серед країн Європи, в тому значенні, що реакції тут не вдалося обірвати визвольно-революційний
Ще одне карбонарійське повстання у 1830-1831 pp. відбулося в центральній Італії.
На цьому етапі в італійській літературі відбуваються важливі зміни, провідним її напрямом стає романтизм. Але це не означало “подолання” чи витіснення неокласицизму, він продовжував розвиватися в італійській літературі до кінця Рісорджіменто, чи то синтезуючись з романтизмом, чи то прокладаючи окреме русло.
Необхідно
Щодо італійських романтиків, то вони не стільки заперечували національний класицизм, скільки прагнули його асимілювати й трансформувати. Не випадково деякі літературознавці, зважаючи на те, що класична традиція в епоху романтизму фактично не переривалася, приходили до заперечення романтизму в Італії. “Італійський романтизм не існує” – так назвала Д. Мартеджіані свою порівняльну студію.
Специфічна особливість італійського романтизму полягає в тому, що він на перше місце ставив не естетико-ху-дожні, а громадсько-політичні проблеми, завдання оновлення літератури він підпорядковував завданням звільнення і оновлення Італії. І коли в 1816 р. розпочалися дискусії про романтизм та його введення в італійську літературу? то і його прибічники, і опоненти питання ставили в такій площині: яка література, вірна великій класичній традиції чи “новітня”, тобто романтична, що розвинулася в інших країнах, ефективніше сприятиме вирішенню головної національної проблеми? “Серед літераторів одні думали, що свідомість італійського народу можна успішніше підготувати до нової боротьби шляхом повернення до традицій славного минулого: це були класики. Інші, романтики, мріяли про поезію більш нову й сучасну, ближчу душі народу, адекватнішу сучасному змісту, більш розмаїту, гнучку й вільну за формою” 1.
Згадана дискусія була інспірована Ж. де Сталь, яка на початку 1816 р. опублікувала в часописі “Biblioteca italia-па” статтю “Про характер і користь перекладів”, де вона радила італійцям перекладати з нової англійської і німецької літератури, щоб вивести свою літературу з ізоляції і внести в неї новий дух і форми. У частини італійських літераторів ці поради викликали негативну реакцію і вони виступили на захист національної класичної традиції проти вторгнення чужої “північної культури”; серед них був і Дж. Леопарді.
Але для інших ця стаття послужила імпульсом для роздумів про сучасний стан італійської літератури та необхідність її оновлення.
Влітку 1816 р. з’явилася брошура Л. ді Бреме “Про несправедливість деяких літературних суджень італійців”, в якій автор закликав відмовитися від культу національної класики й звернутися до досвіду романтичної літератури інших країн Європи.* Наприкінці того ж року поет Дж. Берше опублікував переклади “Дикого мисливця” та “Ленори”, двох балад Бюргера, супроводивши їх “Напівсерйозним листом Кризостомо своєму синові”, який вважається першим літературним маніфестом італійського романтизму, де були сформульовані його принципові теоретичні засади. Тут ставиться питання про характер літератури та її адресата; ним, на думку автора, має бути народ, під яким він розуміє середні прошарки суспільства, і цим визначається її характер. Берше чітко розмежовує класичну й романтичну літературу, а головну відмінність між ними вбачає у тому, що перша пішла шляхом наслідування античності, друга ж вважає своїм наставником природу й звертається не до минулого, а до сучасного життя. За цим іде відоме категоричне твердження Берше: “Класична поезія – поезія мертвих, поезія романтична – поезія живих”.
Та цікаво зазначити, що поезія самого Берше далеко не вільна від класицистичних елементів.
В становлення італійського романтизму вагомий вклад вніс міланський двотижневик “Conciliatore”, який прагнув об’єднати довкола себе різні групи романтиків і ширше – всю патріотично настроєну громадськість; при цьому видавці часопису не робили винятку й для класицистів. І хоч проіснував цей часопис недовго, з вересня 1818 по листопад 1819 р. і був закритий австрійською владою, він відіграв важливу роль у громадсько-політичному й літературному житті країни. Значне місце в своїх публікаціях часопис відводив літературі, обстоюючи романтизм і розробляючи його принципи. Для його публікацій характерне наголошення активної громадської позиції митця, розуміння романтизму як мистецтва сучасності.
Про все це, зокрема, йшлося в публікаціях Е. Вісконті, одного з провідних теоретиків італійського романтизму. В праці “Початкові поняття про романтичну поезію” він характеризував класицизм як мистецтво минулих часів, а романтизм – як мистецтво сучасності, що відповідає її духові та потребам і володіє мовою, здатною дати їй адекватне вираження. У французьку літературу це трактування романтизму переніс Стендаль (трактат “Расін і Шекспір”), який у 1814-1821 pp. жив в Італії і спілкувався з міланськими романтиками.
Специфіка італійського романтизму наочно розкривається в своєрідності його жанрової системи. Майже повністю в ній відсутні такі суто романтичні жанри, як казка і фантастична повість чи оповідання. В поезії не набула значного розвитку балада. Відбувалося зближення ліричної поезії з піснею, але ця тенденція не вилилася в народно-фольклорну течію.
Гегемонія сонета в поезії похитнулася, але ода зберегла своє значення, і до неї зверталися не тільки неокласицисти, а й романтики. За просвітницько-класицистичною традицією, вищий жанр італійські романтики вбачали в драмі і вважали, що саме вона здатна найповніше виразити зміст і характер сучасності. Вони приділяли велику увагу розробці теорії романтичної драми і художній реалізації цих теоретичних накреслень.
В процесі подальшого розвитку італійської романтичної літератури головними її жанрами стають історичний роман і мемуари, історична драма й громадсько-патріотична лірика.
Отже, багатьма своїми аспектами й рисами італійський романтизм вирізняється в колі тогочасних західноєвропейських літератур. Водночас ці аспекти й риси типологічно зближують його з романтизмом слов’янських та інших літератур Східної та Південно-Східної Європи – польської, чеської, угорської, української. Між італійською і названими літературами цієї епохи виявляється немало паралелей, аналогій, типологічних збіжностей та спільностей, що виникали на грунті схожих суспільно-історичних умов, у яких вони розвивалися, схожості національно-визвольних завдань, які перед ними стояли. їх основною спільною рисою є включеність в національно-визвольні рухи і,* відповідно, висунення на перший план у творчості проблематики, пов’язаної з цими рухами. Це та спільна типологічна домінанта, що об’єднує італійських письменників від Фосколо до Леопарді з польськими романтиками на чолі з Міцкевичем, з чеськими будителями, з Петефі та “Молодою Угорщиною”, з Шевченком і Кирило-Мефодіївським братством. Характерним для романтичної літератури Італії і названих країн є тип письменника, активного учасника революційно-визвольної боротьби.
В цьому плані виразно проявляється типологічна близькість між італійськими романтиками-карбонаріями та Шевченком, і не лише на біографічному рівні. Названа боротьба складає, зрештою, основний зміст і пафос їхньої творчості.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)