Соціалістичний реалізм – псевдохудожній унітарний метод (напрям) у радянській літературі. Визначальними для нього були позаестетичні принципи: партійність як абсолютизований критерій класової доктрини марксизму-ленінізму, звульгаризована народність, пролетарський інтернаціоналізм тощо. Естетичні категорії позбавлялися свого природного значення. Поняття прекрасного застосовувалося для міфологізування та прославлення радянського ладу і його вождів, містифікованих героїв (Г.
Котовський, В. Чапаев, Павлик Морозов та ін.), потворне
Зображально-виражальні засоби виконували імітаційну роль. Змістовою основою С. р. була міфологія “нової ери” з її
У його межах не могло виникнути значного художнього явища, лише всупереч настановам декретованого напряму в літературі з’являлися твори неперебутньої художньої вартості (“Чотири шаблі” Ю. Яновського, “Людолови” Зінаїди Тулуб, “Мандрівка в молодість” М. Рильського, “Зачарована десна” О. довженка, лірика В. Свідзинського чи В. Стуса та ін.). Єдиною силою, зацікавленою в існуванні С. р., була комуністична партія, розглядаючи його як зручний засіб контролю над діяльністю письменників. Свідчення цьому – регулярні безпрецедентні резолюції та постанови. С. р. став однією із сторінок історії української літератури, що потребує адекватного висвітлення з позицій об’єктивного історизму.