Багато всього сказано про незабутню Лесю Українку, але хіба ж можна сказати все про цю неординарну й цікаву особистість? Хвору й слабосилу дівчину, яка страждала на туберкульоз кісток, І. Я. Франко називав “трохи чи не поодиноким мужчиною на всю соборну Україну”, схиляючись перед її мужністю жити. Понад усе любила Леся Українка рідну землю, страждала через те, що Батьківщина не мала єдності й незалежності, а люди мучилися від непосильної роботи, неосвіченості, хвороб. Та що могла вона, поволі вмираючи від безжальної і підступної хвороби,
Більшість не менш сильних людей зневірилися б, та тільки не Леся. Знайшла зона зброю, яка стала “мечем на катів”, – словом знищувала поетеса несправедливість, розкривала суспільні виразки:
Хто вам сказав, що я слабка,
Що я корюся долі?
Хіба тремтить моя рука,
Чи пісня й думка кволі?
Не могло поетичне слово одразу знищити всі кривди суспільства, і це Леся Українка усвідомлювала: “Слово, чому ти не твердая криця, що серед бою так ясно іскриться?” Але знала, що її намагання зробити все можливе на користь народу не минуть марно:
Месники дужі приймуть мою зброю,
Кинуться з нею
Зброє моя, послужи воякам
Краще, ніж служиш ти хворим рукам!
Сила слова велика. Недарма ж мудрий народ говорить: “Кулею вцідиш одного-двох, а словом – тисячу”. Палке патріотичне слово поетеси доходило до кожної людини, будило бажання боротися, підтримувало сили й бойовий дух.
Цього вона навчилася у великого Кобзаря, віддаючи шану якому у 1889 році написала: “… збудила твоя пісня думки на Вкраїні”. Лесине слово, як і слово Т. Г. Шевченка, стоїть “на сторожі” української душі.
Крім того, слово було для письменниці найкращими ліками. Про це дізнаємося ми з поезії “Як я люблю оці години праці”. Творча робота змушувала поетесу забути про страждання довгими ночами. Пишучи, заглиблюючись у перипетії сюжетів, переживаючи за своїх героїв, Леся Українка поринала в інший світ, який при носив полегшення і радість, забуття болю:
Ось північ вдарила – найкращий праці час, –
Так дзвінко вдарила, що стрепенулась тиша
І швидше у руках забігало перо…
Мені осіння ніч короткою здасться,
Безсоння довге не страшне мені…
Із несмілого першого співу в поезії “Мій шлях” виникла потужна пісня волі народної. Патріотичне слово Лесі Українки, слово, яке вона зробила своєю зброєю, і сьогодні виховує справжніх громадян України, що вже здобула незалежність. Видатна українська поетеса мріяла, щоб її пісня жила і після смерті авторки:
Інші будуть співці по мені,
Інші будуть лунати пісні…
І полинуть у ті небеса,
Де сіяє одвічна краса;
Там на їх обізветься луною
Пісня та, що не згине зо мною.