Проспер Меріме (1803-1870) – видатний французький письменник, драматург, вчений, громадський діяч – збагатив скарбницю світової культури різножанровими творами високої естетичної проби (п’єси, балади, історичні повісті, новели, критичні статті, історикофілологічні розвідки). Письменникакадемік, знавець класичних, європейських та слов’янських мов, активний популяризатор, критик та перекладач творів світової літератури своєю творчою та громадською діяльністю прислужився прокладанню духовних мостів між Заходом та Сходом.
Літературний
Першим твором П. Меріме з чітко окресленими слов’янофільськими симпатіями
Під акомпанемент гузли виконуються епічні пісні. Що ж до поняття “іллірійські пісні”, то воно має різні семантичні тлумачення їхньої етнічної приналежності. Іллірійці – група індоєвропейських племен (венети, далмати, істрй та ін.), які в давнину заселяли територію від узбережжя Адріатичного моря до ріки Дунаю і гирла річки По. Нащадками іллірійців деякі вчені вважають албанців.
П. Меріме, очевидно, мав на увазі не лише албанців, а й інші народності, що населяють територію колишньої Югославії.
Якщо у першій публікації автор заховався за псевдонімом Жозеф Л’Естранж, що нібито переклав з іспанської мови п’єси актриси і громадської діячки Клари Газуль, хоч насправді такої актриси не було, а твори вийшли зпід управного пера П. Меріме, то у “Гузлі…” письменник знову вдається до літературної гри – він не афішує свою причетність до збірки, а приписує її авторство “невідомому збирачеві”, що опублікував записи, зроблені зі слів гузляра Іоакінфа Маглановича. П. Меріме вводить в оману критиків та читачів. Розповідаючи про походження “збирача”, він називає його італійцем (у збірці критики тут же розшукали чимало “італьянізмів”. “Збирач” Іоакінф Магланович – народний співець, бард, кобзар, оповідач, що в речитативній формі інтерпретує народні балади.
Згадані збірки були вдалою антиромантичною демонстрацією. Автор іронічно ставиться до вимог романтиків неодмінно відтворювати місцевий колорит. Тому П. Меріме щедро використовує транслітеровані слов’янські словареалії, надаючи тим самим текстові балад романтичної забарвленості та екзотичності (гайдук, кафтан, воєвода, побратим, кум, сливовиця, сват).
Письменник висміює легкість створення романтичного антуражу: досить знати декілька десятків іноземних слів, прочитати однудві брошури про побут, звичаї того чи іншого народу, щоб написати літературний романтичний твір про екзотичні країни з їх самобутньою культурою.
Слов’янський світ вабив молодого автора багатством своєї народнопісенної творчості про мужність, національну гордість та самосвідомість народів, що змушені були протистояти турецькій та наполеонівській навалам, розгорнувши широкий народновизвольний рух. “Гузла…” була своєрідним викликом бездуховності філістерського світу епохи Реставрації, ставши популярною не лише у Франції, а й за її межами. Невдовзі (1828 р.) з’являється німецький переклад В. Герхарта, в Англії нею захоплюється поет і перекладач Дж. Боурінг.
Тоді ж з’являється польський переклад балади “Морлак у Венеції”, здійснений Адамом Міцкевичем, з яким саме тоді близько познайомився О. Пушкін у СанктПетербурзі, куди опальний польський поет був засланий царською владою за участь у молодіжному русі філоматів (“друзів науки”). Молоді запальні патріоти виступали проти ганебного поділу Польщі між Росією, Австрією та Пруссією, який зумовив утрату державної незалежності.
Творчі контакти двох геніальних поетів дали імпульс до зацікавлення О. Пушкіна як перекладом А. Міцкевича, так і збіркою П. Меріме, яку обидва слов’янські генії сприйняли за перекладацький доробок французького автора, знаючи його здатність до літературної гримістифікації. З цього приводу І. Франко у статті “Осип Бодянський” писав: “Великий центральний поет Пушкін піймавсь на тому, що повірив фальшивосербським пісням на французькій мові, котрі видав Меріме, і перевів їх за настоящі” . Згодом О. Пушкін зізнавався: “Если я и попался, то в неплохой компании”, натякаючи на те, що й А. Міцкевич (“критик зоркий и тонкий и знаток в славенской поэзии, не усомнился в подлинности сих песен”) також переклав одну з балад з “Гузли”, вважаючи її оригінальним твором західних слов’ян, а не літературною вправною забавою П. Меріме. У цитованому у згаданій передмові листі від 18 січня 1835 р. до С. Соболевського – російського письменника, журналіста, видавця – П. Меріме писав: “Я пишаюсь та водночас соромлюсь, що і він (О.
Пушкін – В. М.) ошукався”.
П. Меріме оригінально віддячив О. Пушкіну за своєрідну популяризацію його творів у Росії. Він не тільки пише згодом одну з кращих своїх літературознавчих розвідок (“Олександр Пушкін”, 1868), а й перекладає декілька його творів французькою мовою: “Пікова дама”(1849 ), ” Цигани “, ” Гусар ” (1852 ), ” Постріл ” (1856 ). Симптоматично, що після виходу “Пікової дами ” у Франції читачі не повірили у перекладацьке авторство П. Меріме, знаючи його містифікаторський талант, а прийняли переклад за оригінальний твір французького автора. Хоч переклади П. Меріме з творів О. Пушкіна (як і інших російських авторів – М. Гоголя, І. Тургенева), виходячи з сучасних вимог теорії та практики перекладу, не надто досконалі, проте на той час вони відіграли неабияку роль у справі популяризації російської літератури поза її національними кордонами.
Саме П. Меріме – один з перших західноєвропейських письменників, що звернув увагу французького читача на високу пушкінську поезію, тим самим заклав основу французького пушкінознавства. На цьому особливо наголошував І. Тургенев у некролозі в пам’ять П. Меріме” Ми, росіяни, зобов’язані вшанувати в ньому людину,…що справді схилялась перед Пушкіним і глибоко й правильно цінувала красоти його поезії “. Велику роль у знайомстві П. Меріме з російською літературою відіграв саме І. Тургенев, який невтомно її популяризував у Франції в 50-60х рр.
XІX ст.
Письменники познайомились уперше у 1857 році у Лондоні, і ця творча дружба тривала тринадцять років. Це був період, коли П. Меріме майже цілковито відійшов від художньої творчості, зокрема новелістики, а зацікавився головно перекладами, літературною критикою та історичними розвідками. І. Тургенев не був першим російським літератором, з яким особисто познайомився П. Меріме. Адже ще у 1837 році в Парижі П. Меріме познайомився з М. Гоголем, творчість якого дала поштовх до появи українофільських творів у доробку французького новеліста, про що йтиметься нижче.
Саме П. Меріме отримав авторське право на переклад таких творів І. Тургенева, як “Примари”, “Жид”, “Собака”, “Пєтушков”, “Страшна історія”. Прозовий переклад Лєрмонтовського “Мцирі” на французьку мову, здійснений І. Тургенєвим, був належним чином відредагований П. Меріме. Редагував він також французький переклад романів І. Тургенева “Батьки і діти”, “Дим”, написав дві статті про його творчість: “Кріпосне право і російська література” та “Іван Тургенев”. Зауважимо однак, що П. Меріме, маючи широкі повноваження від І. Тургенева щодо перекладу його творів французькою мовою, активно втручався в тексти творів російського автора, змінюючи та скорочуючи на власний розсуд окремі сцени, епізоди, монологи, фрази.
Метою такого ставлення до першотвору було наблизити його до читацьких смаків французів. Він постійно наголошував у листах до своїх кореспондентів, що були причетні до перекладацької справи: “…А чи це зрозуміють французи?”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)