Любові на світі більше, ніж думають люди. Але через те, що вона потай народжується і тихцем у зітханнях чи сльозах умирає, менше гадається і менше говориться про неї. І тільки пісня не соромиться вечорами розкривати людям чари їхньої молодості, свято і муку душі, тривогу довірливого серця і чорну розлуку чи зраду. Тоді, в печалі чи радості, добрішим і кращим стає чоловік і з подивом бачить, скільки зайвого мулу невідомо для чого осіло в його середині”, як швидко сіра буденщина розхлюпала його чашу кохання.
А було ж воно, було, та й розійшлося,
А поглянеш на розсипані хатки, на завіяні снігом лужки та діброви, на мовчазні під місяцем верби, на притихлі садочки й криниці, згадаєш петрівчанські стіжки і копиці, скрипливі ворота чи підведені тінями тини – і звідусіль сколихнеться, оживе чиєсь кохання. Отак від хати до хати, від стежки до стежки будеш, іти давніми чи свіжими слідами його, будеш неждано стрічатися з ним, як он з тією парою, що йде закутана одним кожухом.
Степан
Хай і. вона, завмираючи від щастя, стріне на якомусь містку свою сподівану долю, і хай суджений під зорями на руках понесе своє серденя, нашіптуючи йому найкращі слова, і хай не зав’яже дівчині світ ні поганим словом, ні гризнею, ні важким кулаком, ні лихою чаркою. (М. Стельмах)