Ми вкупочці колись росли, Маленькими собі любились, А матері на нас дивились
Та говорили, що колись Одружимо їх.
Так писав Шевченко вже на засланні в далекому, дикому Косаралі, пригадуючи з далекого дитинства свою Дружбу з одноліткою Оксаною. Мати поета померла, коли йому пішов десятий рік, а вона, як ми бачимо, була ще свідком початку дружби сина з сусідською дочкою Осиротіле, “обідране, трохи не голе”, вбоге дитя часто переживало тяжкі хвилини: почуття безпритульності, сирітства охоплювало майбутнього великого поета, і лише зустрічі
…бувало, щасливий, Як побачить диво – твою красоту.
І один з таких яскравих моментів він одного разу, як найдорожчий спогад, відтворив у своєму вірші:
Мені тринадцятий минало. Я пас ягнята за селом
Світло й радісно було на душі у тринадцятилітнього пастушка, було любо, “неначе в Бога “:
Господнє небо, і село, Ягня, здається, веселилось! І сонце гріло, не пекло!
Та варто було тільки дитячій душі, зачарованій красою Божого світу, пройнятися усвідомленням сирітської самотини, і з неї зникав радісний настрій: все “почорніло”, “помарніло”:
Поглянув
І хлинули сльози, Тяжкі сльози!
Але розрадниця була неподалік і своїми дитячими, чистими пестощами замінила сироті материнські пестощі:
…дівчина При самій дорозі Недалеко коло мене Плоскінь вибирала,
Та й почула, що я плачу Прийшла, привітала, Утирала мої сльози І поцілувала…
І вмить повернулася до нього вся ясність і принадність дитячої безтурботності:
Неначе сонце засіяло, Неначе все на світі стало Моє… лани, гаї, сади’.
І ми, жартуючи, погнали Чужі ягнята до води
Але саме в ту щасливу пору, коли перші неясні поривання двох дитячих сердець стали набирати більш серйозної форми, їх розлучили: вони
… малими розійшлись Та вже й не сходились ніколи.
П’ятнадцятирічного козачка Тараса повіз з собою у чужі краї дідич. Минуло кілька років тяжкого, сповненого зневаги та кривд життя, спочатку в панському передпокої, потім на горищі – в підмайстрах у малярних справ майстра, – і сталося чудо: “нікчемний замазура – за його власними словами – на крилах перелетів у чарівні зали Академії мистецтв і користувався настановами та дружньою довірою найвидатнішого художника”. Але і в цю нову, здавалося б, щасливу пору, коли, за словами одного його друга, Шевченко, “познайомившись завдяки Брюллову з найшляхетнішими петербурзькими родинами, частенько став їздити на вечори, він увійшов у моду, його запрошували, як дивину, він став гарно одягатися, в нього вселився світський біс”, – і в новому, вже не ворожому, а співчуваючому середовищі, у колі блискучих друзів і в атмосфері різноманітних столичних розваг він не забув ту, яка вперше змусила битися неясним трепетом його сирітське серденько. Створюючи “Гайдамаків”, він своєму безрідному Яремі дав героїнею дівчину з тим самим чарівним ім’ям, яке мала його ласкава красуня-подруга… І так само, як у Мар’яні, в Яреминій Оксані він бачив рідний, не затьмарений і після десятилітньої розлуки образ. І це було так реально, так живо, що в його розповідь мимоволі вривалися слова заздрості на адресу щасливого героя: адже Ярема –
… сирота багатий, Бо є з ким заплакать, Є з ким заспівать:
Єсть карії очі – як зіроньки, сяють, Білі рученята – мліють-обнімають, Єсть серце єдине, серденько дівоче, Що плаче, сміється, і мре, й оживає.
І спогад про перше, незабутнє почуття викликав нестерпну тугу за далеким і вже безповоротним.
Таким і я колись-то був. Минуло, дівчата… Минулося, розійшлося, І сліду не стало.
А яким сміливим і красивим було це перше кохання! Хлопчик-поет, який ще крихіткою-дитиною ходив з дому шукати стовпи, що підпирають світ, прикрасив і своє дитяче захоплення так само яскравою грою фантазії: в ті щасливі дні, коли підлітки
Межи мови-розмови Цілувались, обнімались З усієї сили;
То плакали, то божились…
– він розповідав своїй Оксані про те, як “золото і долю добуде ” й буде на Україні “панувати, коли не загине”, після того, як переможе її ворогів. І, пригадуючи ці щасливі, далекі хвилини, він “з німими стінами, на чужині” ділився сльозами по відібраній долі-дівчині, з якою його колись розлучили: її
Люде одібрали, бо їм було мало.
Та все ще сподівається:
Може, ще раз зустрінемось… А може… й не знаю.
Але ж під цю пору спогадів і ще не втрачених надій йому вже пішов 27-й рік, і однолітку його, мабуть, давно вже за селянським звичаєм віддали заміж. І, примирившись з цією не відразу й не легко засвоюваною думкою, він звертається до своєї першої – “чужої чорнобривої Оксани” з закликом хоч згадати його, закинутого на чужину, і хоч жартома згадати минуле. А воно, це минуле, зовсім не було жартом. Майбутній поет уже милувався “дивом-красою” своєї обраниці, а та з ним “усміхалась, плакала, журилась”, учила його пісень і мови кохання:
Очима, душею, серцем розмовлять.
І, як музу, просив він її увінчати чоло закоханої Мар’яни, героїні задуманої ним поеми, символом першого кохання – первоцвітом весни, рястом. І молився за свою маленьку подругу. Він не знав, що з нею, яка її доля, але йому чомусь здавалося, що його Оксана нещасна. Оспівуючи її під ім’ям Мар’яни, він хотів змалювати сумну історію розбитого кохання.
Багатий сотник, уявлялося йому, забирає у нього дорогу подругу. І устами старця-кобзаря він оплакував її гірку долю. Минуло ще п’ять років, а він, виявляється, не забував Оксани: підбиваючи підсумки пережитого, він згадував і ті “добрі сльози”, що…
Оксану, моя зорю, Мою добру долю, Що день божий умивали…
Але прийшли-підкралися” “злії літа”: вони висушили “чадом-димом” ці добрі сльози, його муза залишила мотиви особистого характеру, і став поет співцем боротьби. І цей новий період у його творчості настав уже після того, як він дізнався про жахливу долю своєї милої – красуні Оксани. Недобрі передчуття його справдилися. Після п’ятнадцяти років розлуки з батьківщиною, уже не пастух, а відомий художник і славний поет, він відвідав, нарешті, рідну свою Кирилівку.
Все було, як колись, на старому домашньому вогнищі. Біля батьківських могил з похилими дубовими хрестами, у мирному затишку тихого садочка він спитав у брата про долю своєї Оксаночки:
“Чи жива Ота Оксаночка?”- питаю У брата тихо я. “Яка?” “Ота маленька, кучерява,
Що з нами гралася колись “.
І почув звичайну, але страшну історію:
“Помандрувала Ота Оксаночка в поход За москалями та й пропала.
Вернулась, правда, через год, Та що з того. З байстрям вернулась. Острижена… Було, вночі
Сидить під тином, мов зозуля, Та кукає; або кричить, Або тихесенько співає Та ніби коси розплітає.
А потім знов кудись пішла, Ніхто не знає, де поділась, Занапастилась, одуріла. А що за дівчина була,
Так так що краля! і не вбога, Та талану Господь не дав… “
І вперше в душу великого поета закрався сумнів у всемогутності Промислителя. Відтоді доля кожної дівчинки-підлітка особливо лякала його, і, бачачи яку-небудь маленьку Мар’яночку, він зичив цій нерозквітлій квітці краще й не розцвітати, а тихо зав’янути, бо ніщо
Не заступить, не закриє Неситії очі. Найдуть злії та й окрадуть… І тебе, убогу, Кинуть в пекло…
Такий незгладний слід залишило в душі поета його перше кохання. І ніколи не зів’яне у вінку його слави ця тендітна квітка – безталанна кучерява Оксаночка, – весняний ряст, primula veris великого і такого стражденного серця!
Павло ЗАЙЦЕВ.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)