Скорочено “У кравчини обідають” Тютюнника

Садиба Юхима Кравчини при самій луці, її щороку заливає паводок, і нічого на ній путящого не родить, хіба кормові буряки та ще коноплі. Але й коноплі виганяють, як верболіз, не на прядиво годящі, а скоріш на паливо. Про картоплю й балакати нічого: нікудишня, кормова картопля.

Юхим щоосені продає її в районному містечку або в Полтаві – городянам аби велика,- а собі купує польової, піскуватої.

Зате сіна в Кравчини найкращі – густі та розкішні, косу не потягнеш, як вистигнуть. І з усякої трави. Не сіно – чай.

“Зараз таке: у кого сіно,

у того й гроші”,- метикує поміж дядьками Юхим і всміхається, дивлячись у землю, та підборіддя легенько пальцями помацує.

З ним погоджуються, бо всяк годен помножити чотири-п’ять копичок сіна та дві-три отави на шістдесят або й сімдесят карбованців. З грядки таких грошей не вторгуєш. Погоджуються та похвалюють Юхима у вічі. А позаочі сміються: що ж то за хазяїн, коли не примовчує про якусь там свою вигоду. Хіба розумні так роблять?

Коли ти розумний, то, побудувавши, приміром, нову добру хату, не хвалися, а краще побідкайся: “Та нап’яв курінчик, холодно взимку, хоч собак ганяй. Цегла недопалена. Або – перепалена”.

Уродили

гарні помідори, кажи: “Негодящі сей год помідори, пов’язалося таке, як бубурішки”. Всі знають, що це брехня, однак шанують, бо вважають, що то людина з розумом. Хазяїн!

Або ще таке. Маєш гроші в загашнику, а тут прийшли позичати,- божися: “Та немає, чоловіче добрий, і на сіль. хай мене хрест поб’є!” Проведи позичальника з хати та ще й з порога, в спину йому докинь: “Якби ж були, то хіба б я що – пожалкував?”

Юхим цього не любить. Юхим любить навпаки. Почіпляється на його одну-єдину яблуню-райку десятків зо три яблучок – хвалиться в гурті: “А вже ж і яблук у мене вродило. Листя не видно.

Наче бджолиний рій обсів – золотенькі такі та червонобокенькі”. Або: “Ну й буряки ж у мене вдалися… Один на пуд тягне. Як цеберяччя”. Піде рибу вудити – піймав чи не піймав, а прихвасне: “Сьогодні рано присидів отам на Кулинчиному…

Недовго й вудив, а на дві сковороди набралося”.

Незлостиві дядьки на те тільки головами підкивують, а лукавіші, тамуючи занудисту посмішку, питають, наче й не підступно, а з щирої цікавості: “Розкажи лишень, Юхиме, як ти минка позаторік ловив”.

Юхим закручує цигарку і повільненько так заводить: “А-а, то було. Пішов я тоді вдосвіта отуди за Оступ, тільки закинув снасть, став закурювати, дивлюся – гне, вже й кінець вудлища у воду вмочило. Підбив, тягну.

Дебеленьке щось, чую. Витяг, а воно сама голова з минка… Чи я, мо’, дуже підбив?”

Тут уже всі слухачі, навіть поважні дядьки, регочуться. А той, що питав, ще й присолить по паузі: “Я, на твоєму місці бувши, Юхиме, оті райки вже давно б обтрусив, бо гілля поламає к лихій годині…”

І в реготи, і в реготи: і з того, що в Юхима, крім хирлявої яблуньки, нічого більше не росте (скільки не садив – вимокає), і з того, що сіно в нього родить, і з добрих буряків, і з риби…

Юхим на те зобиджено кліпає підсмаленими коло горна рудими віями, встає од гурту і, згорбившись, іде до кузні, а вслід йому:

– Га-га-га! Ках-ках-ках! Щоб знав, як винашуватись…

Ото, щоб знав.

А Юхим розводить притухле за балачкою горно, пшакає міхом так, що іскри аж із бовдурів летять, і бурмоче: “Реготно їм, реготно, кугутня чортова! Ось прийде котрийсь та попросить: зроби, Юхиме, те, зроби се, то дулі зроблю”.

Однак минає день-два. Юхим забуває образу і нікому ні в чому не відмовляє. До того ж дядьки вже знають, як легко до коваля підкотитися. Треба тільки стати на порозі кузні, кахикнути раз та вдруге й сказати лагідненько: “Драстуй, Явдокимовичу!

Як воно сьогодні кується-клепається? Нівроку? А я вийшов уранці, чую, молоточок твій так і витьохкує, так і витьохкує…

От уже послав тобі Бог кебети до цього діла!” Це – лукавіші. А хто хитрувати не хоче або не вміє, той почне: “Ти, Юхиме, за вчорашнє не сердься. Ми ж не зо зла, а так, з дурного, сказать би, ума…”

“Та я що ж, не помічаю, чи що,- мирно одказує Кравчина, а самому аж горло перехопить, так йому любенько на душі робиться.- Давай, що там у тебе”. І робить між ділом, що бригадир за нарядом дав, тому клямку, тому шпуги – двері навісити, тому ляду до погреба обкує. А як немає нагальної роботи, то зачиняє кузню і йде в сосновий бір – “хоч там подихаєш не чадом та циндрою”. Бір починається одразу ж за кузнею і тягнеться косогорами понад річкою аж до дальнього села Бірок.

Юхим грузиться по піску, чує під підошвами кожну шишку і наслухає дятла. А забачивши його, стає неподалік, закурює цигарку й дивиться, як той вимахує голівкою та вицюкує дзьобом.

“Ач, який ковалик”,- думає, пихкаючи димом, і йде собі далі, до низів, порослих вільшиною, од якої тягне болотом та перемоклим у воді сушняком: тут йому найлегше дихається і найпрохолодніше після кузні. Потім при нагоді Юхим не промине ні з того ні з сього запитати у співбесідника:

“А чи ти знаєш, яка птаха найроботяща? Ні? То я скажу.

Дятел,- і постукує твердим, давно не зрізуваним нігтем по ковадлу.- Горобець – то курка. Налетів у двір, стриб-скок поміж курми, дзьоб-дзьоб, нахватався і втік. Голуб – ледащо. Оддудурить воло й ходить, жде, поки нагодують. Сорока – злодюга, на живе кидається.

Сойка, як циганка: що набачила, те й зцибрила та заховала про зиму. Шпак – як враг на садки налітає. А дятел – ууу…

Трудяга. День крізь день, і літо й зиму, все стука та стука, як тесля долітцем або як я молотком. І як йому голова не болить, скажи. “

У Кравчини чи не найбільше на всю округу сімейство: він з жінкою Мотрею, яка ще дівчатком забилася у двадцяті роки в Чернечу Слободу з Катеринослава, коли там неврожай був, п’ятеро дітей – це лише молодших, що не вилетіли ще з батьківської хати,- та стара, як світ, Кравчиниха, Юхимова бабуся. І всі вдягнені, взуті, нагодовані (рідкісне ковальське ремесло прибуткове, Кравчина добре заробляє), всі лагідної вдачі, а діти до того ж іще й гарно вчаться: менші – в слобідській школі, старші – в районній десятирічці. Юхим любить повеличатися дітьми, як і своїм господарюванням, однак не при них.

“То кулешу салом не зіпсуєш, а дітей хвалою враз”,- лагідно повчає він Мотрю і старших синів та дочок, які вже поодружувалися. Це коли Юхим у настрої. А буває він таким повсякденно, коли не голодний. А як голодний, то лютішої людини, аніж Юхим, у всій слободі не знайдеш.

Тому в передобідню пору, коли здалеку понад луками ще долинає передзвін Юхимового молотка в кузні, у його дворі вже починається метушня: виносять надвір низенького круглого столика, бо Кравчина влітку, як погода, обідає під райкою в холодку, витягають з колодязя цебро холодної води (як борщ видається татові гарячим, то миску ставлять на цебро, щоб швидше вихолоняв), перемивають і перетирають нефарбовані дерев’яні ложки, хоч вони й так чисті, лаштують, чистого рушника татові на коліна і ставлять до столика татів ослінчик. Аж тоді Мотря велить наймолодшому синові Колькові бігти на кладовище і звідти виглядати, доки йтимуть тато. Колько, худорлявенький, чистенько одягнений хлопчик з розумними оченятами, лопотить босими ногами стежкою поміж соняшниками і гурчить, як машина.

Виглядати тата на обід – то найбільша його радість, найпочесніше доручення, що дісталося йому від старших братів та сестер. Колько вибігає на кладовище – найвище місце у слободі, сідає на гарячий од сонця чебрець поміж могилками і дивиться на колгоспну садибу по той бік виярка та пильненько наслухає. Кравчина йде поважно, заклавши руки за спину, не роззираючись і не зупиняючись біля зустрічних: наробився й виголоднів – не до балачок.

Коли ж він спускається у виярок, спершу по коліна, потім по груди, по плечі, потім ховається з головою, Колько підхоплюється, як наполоханий заєць, біжить стежкою назад, тільки хрести та пам’ятнички ввіччю йому миготять.

– Ідуть тато! Чуєте, ма’? Йдуть! – гукає, хекаючи, а очі горять, як

Жаринки: він перший побачив тата.

Дітвора шукає собі стільчики, пороблені татом, ставляє до столика, однак сідати ніхто не сідає. Мотря виносить глечик з теплою водою, рушник, мило і шматочок гладенько обструганої цеглини.

Увійшовши до двору, Юхим обводить суворим поглядом усе сімейство і, помітивши, що когось із дітей немає на обід, питається:

– У неї сьогодні шість уроків,- одказує хтось із школярів. Юхим засукує рукави – руки в нього по зап’ястя синювато-руді од

Диму та окалини, а вище білі: ніколи їм засмагнути – бере з Мотриних рук мило та цеглинку й одмиває ними кіптяву… Діти мовчки, шанобливо дивляться, як тато, зціпивши зуби, шатирить руки цеглинкою, тоді хтось із старших каже:

– Може, тату, вам тверденьку мочалину купить? У городі є.

– Твердішої од цеглини ніде немає,- одказує Юхим. Умившись, він перший сідає до столика, за ним баба Кравчиниха,

Сухенька, згорблена, тонкорука, вдягнена, як завжди, охайно, у все довге та просторе. А вже потім всідаються діти.

Юхим куштує борщ, і коли він не дуже вичахлий і не дуже гарячий, питає:

Хтось із дітей подає йому стручок перцю, що попав під вінця

Великої полив’яної миски, й каже раденько:

– Осьо, тату! Заховався.

Юхим одламує вогнистий шматочок, вкидає у миску, тоді висипає

З долоні ще й зернята.

– Чи не багато, батьку? – зауважує Мотря.- Дітвора ще язики

– Кому багато буде, той попроситься,- одказує Юхим.

Дітвора їсть мовчки, бо хто ж попроситься, як тато такий борщ

Юхим зачерпує повну ложку, повільно підносить до рота і якусь мить дивиться на неї, як на ворога, потім сьорб! – лунко, сердито й коротко, немовби батогом ляснув – і ложка суха. Сьорб! Сьорб! – нишком і запекло. Коли ж попадеться комусь із старших дітей курячий пуп чи печінка, Юхим скаже, переставши сьорбати:

– Оддай, Маню, знахідку Колькові, він же менший од тебе.

А Мотря при цьому ще й докине:

– Він у нас сьогодні молодець, мамі дров уносив і тата бігав

Юхим на те змовчує: малого іноді не завадить і підхвалити.

Баба їсть з окремої мисочки, бо їй треба довго кутуляти. Юхим ніколи не обходить її увагою за столом і, якщо вона не доїсть, буває, борщу, чи тушкованої картоплі, чи каші молочної, питається:

– Чого це ви, бабуню, так погано сьогодні їсте?

– Доживеш до мого віку, то й тобі не їстиметься, моя дитино,

Одказує Кравчиниха,- Колись, як була молодшою, хотілося, та не було

Чого, тепер є що, та не хочеться.

Юхимовій дітворі чудно, що бабуся називає тата дитиною, то котрась із старших питає, поштиво усміхаючись:

– Хіба ж тато – дитина?

– Усі ми, дітки, діти, і старі, і малі, й середульші,- одказує

Старенька і сміється – німо, без жодного звуку.

Це – “мирний” обід. А буває й так, що Мотря чимось не догодить Юхимові. І найчастіше – дуже гарячим борщем. Тоді на Кравчину находить голодний сказ. Він хапає миску, бігає з нею кругом хати, шукаючи вітру поза причілками, а знайшовши, заходжується віяти ложкою борщ, як віють зерно до млина, і кричить так, що на всім кутку собаки гвалт зчиняють:

– Мало мене біля горна пече. Га? Мало?!

Коли ж вітру немає, Юхим підхоплює на руки ледь не відерний

Чавун з борщем і пхається з ним до колодязя.

– Опускай у воду! У воду, кажу! – прискіпується до Мотрі й

Залигує чавун обривком так, щоб дужка була.

“Що се там за веремія?” – дивуються ті, хто не часто буває на цьому кутку села.

“Та то в Кравчини обідають”,- байдуже пояснюють кутяни, бо вже звикли. Так звикли, що коли хтось на когось кричить, йому кажуть: “Чого ти репетуєш, наче гарячого борщу вхопив?”

Після обіду Юхим одразу ж добрішає і стає ще лагіднішим і балакучішим, ніж завжди.

– Про що ж тобі на завтра врок задали? – воркоче до сина чи дочки і гладить чуб або кіски.

– Про перпетуум-мобіле, тату…

– А що ж то воно таке?

– Вічний двигун, тату.

– Гм,- каже Юхим і надовго замислюється.- Та й що ж, є такий двигун?

– Правильно, немає,- радіє Кравчина.- Нічого вічного немає.

– А ви, тату? – озивається Колько.

Юхим регочеться й каже:

– А я, синоцю, вічний. Я – як той перепетмобіле! І ти підростеш – будеш вічним двигуном. Хто робить – той і двигун.

– А хто не робить? – допитується Колько.

– А хто не робить, той свистить,- сміється Юхим.

Найдужче ж він любить учити молодшенького сина, ще не

Школяра, грамоти. Стане струнко, як солдат, притисне розчепірені пальці до стегон – і до Колька:

– Ану ж скажи, яка це буква?

Колько схиляє голівку набік, примружує розумненькі очі й швидко-швидко відповідає:

– “І”, тату, тільки без крапочки вгорі.

– А це? – Юхим викидає ліву руку вбік.

– А це? – радіє Юхим і якомога кругліше береться руками в боки.

– А оце ж яка. – вже вигукує в щасливому запалі Юхим і береться тільки одною, лівою рукою в бік.

– А це, тату,- Колько навмисне витримує паузу, а Юхим напружено жде і, коли вже на обличчі в нього з’являється ледь помітна тінь досади, син, сміючись, каже:

Старші діти, що теж пройшли колись по черзі цю батькову “школу”,

Обіймають Колька і хвалять, а Юхим враз нахмурюється й каже:

– Ну, годі. Марш за уроки, а я пішов на роботу.

Діти неохоче розходяться кожен до свого діла – не так вже й часто випадає їм побути з батьком,- а Юхим, заклавши чисті, одмиті цеглиною руки за спину, йде до своєї кузні. Дорогою він залюбки зупиняється погомоніти, коли хтось трапиться назустріч, сам напрошується зробити щось таке, чого, крім нього, коваля, ніхто в слободі зробити не зуміє: коли Кравчина не голодний, він кожному радий прислужитися, кожному не пошкодує доброго слова чи поради, навіть насмішникам своїм.

І потім до самого смерку видзвонює його молоток по ковадлу – веселенько та вдатно, наче закликає людей до закіптюженої кузні під сосновим бором. А якщо змовкне, то те означає: притомився Юхим, зняв свого цупкого брезентового фартуха, побитого іскрами, і, розтираючи праву руку – вона вже частенько німіє йому,- пішов на низи подихати вільховою прохолодою.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 4.00 out of 5)
Скорочено “У кравчини обідають” Тютюнника