“Повість про Сонечке” розповідає про самий романтичний період у біографії Марини Цветаевой – про її московське життя в 1919 – 1920 р. у Борисоглібськом провулку. Це час невизначеності (її чоловік у білих і давно не подає про себе звісток), убогості (її дочки – однієї вісім, інший п’ять – голодують і хворіють), переслідувань (Цветаева не приховує, що вона дружина білого офіцера, і свідомо провокує ворожість переможців). І разом з тим цей час великого перелому, у якому є щось романтичне й велике, і за торжеством бидла проглядається
У цей час Цветаева знайомиться з такий же, як вона, жебрачці й романтичній молоді – студійцями Вахтангова, які марять Французькою революцією, XVIII в. і середньовіччям, містикою, – і якщо тодішній Петербург, холодний і строгий, що перестав бути столицею, населений примарами німецьких романтиків, Москва марить про якобінські часи, про прекрасну, галантну, авантюрну Францію. Тут кипить життя, тут нова столиця, тут не стільки оплакують минуле, скільки мріють про Майбутнє. Головні
Величезну роль грає в повісті Аля – дитина з дивно раннім розвитком, краща подруга матері, авторка віршів і казок, цілком дорослий щоденник якої часто цитується в “Повісті про Сонечке”. Молодша дочка Ирина, що вмерла від голоду в п’ятирічному віці, стала для Цветаевой вічним нагадуванням про її мимовільну провину: “не вберегла”. Але кошмари московського побуту, продаж рукописних книг, отоварювання пайками – все це не грає для Цветаевой істотної ролі, хоча й служить тлом повести, створюючи найважливіший її контрапункт: любов і смерть, молодість і смерть. Саме таким “обтанцовыванием смерті” здається героїні-повествовательнице все, що робить Сонечка: її раптові танцювальні імпровізації, спалахи веселощів і розпачу, її капризи й кокетство.
Сонечка – втілення улюбленого цветаевского жіночого типажу, виявленого згодом у драмах Оказанове.
Це зухвала, горда, незмінно самозакохана дівчинка, самозакоханість якої все-таки ніщо в порівнянні з вічною закоханістю в авантюрний, літературний ідеал. Інфантильна, сентиментальна й при цьому із самого початку наділена повним, жіночим знанням про життя, приречене, рано вмираюча, нещаслива в любові, нестерпна в побуті, улюблена героїня Цветаевой з’єднує в собі риси Марії Башкирцевой (кумира цветаевской юності), самої Марини Цветаевой, пушкінської Мариулы – але й куртизанки галантних часів, і Генриетты із записок Казановы… Сонечка безпомічна й беззахисна, але її краса победительна, а інтуїція безпомилкова. Це жінка “пар экселянс”, і тому перед її чарівністю й бешкетництвом пасують будь-які недоброзичливці.
Книга Цветаевой, що писалася у важкі й страшні роки й задумана як прощання з еміграцією, із творчістю, з життям, перейнята болісною тугою за тим часом, коли небо було так близько, у буквальному значенні близько, тому що “недовго адже з даху на небо” (Цветаева жила з дочками на горищі).
Тоді крізь повсякденність просвічувало велике, всесвітнє й позачасове, крізь истончившуюся тканина буття протягали його таємні механізми й закони, і будь-яка епоха легко аукалася з тим часом, московським, переломним, напередодні двадцятих. У цій повісті з’являються і Юрій Завадский, уже тоді чепурун, егоїст, “людина успіху”, і Павло Антокольський, кращий з молодих поетів тодішньої Москви, романтичний юнак, що складає п’єсу про карлика інфанти… У тканину “Повести про Сонечке” вплітаються мотиви “Бєлих ночей” Достоєвського, тому що самозабутня любов героя до ідеальної, недосяжної героїні є насамперед самовіддача. Такою ж самовіддачею була ніжність Цветаевой до приреченої, всезнаючої й наївної молоді кінця срібного століття. І коли Цветаева дарує Сонечке своє саме-самий і останнє, дорогоцінні і єдиний свій корали, у цьому символічному жесті дарування, віддачі, подяки позначається вся неутолимая цветаевская душу з її спрагою жертви
А сюжету, властиво, немає. Молоді, талановиті, гарні, голодні, несвоєчасні й люди, що усвідомлять це, сходяться в гостях у старшої й одареннейшей з них. Читають вірші, винаходять сюжети, цитують улюблені Казки, грають етюди, сміються, закохуються…
А потім скінчилася молодість, століття срібний став залізним, і все роз’їхалися або вмерли, тому що так буває завжди.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)