Ішов останній рік війни. У напівзгорілій хаті жила селянська родина: жінка Марія та її троє дітей. Найстарший з них – Миколка – мав усього років з дванадцять.
Голодно було в їхній оселі, проте Марія ті гроші, що присилав з фронту її чоловік Максим Миколайович, не витрачала, сподіваючись купити корову. Назбирала вже двісті тисяч, але наприкінці війни гроші були дуже знецінені: буханець хліба на базарі коштував від тридцяти до п’ятдесяти карбованців.
Була весна. Марія хворіла і не могла сама піти на базар, тому купити корову мусила
Вже йшлося на післяобіддя, і базар знелюднів. Корів було лише чотири. Біля однієї з них почув, що корова дає до двох відер за день, як на добру пашу.
Та за неї просили чотириста тисяч.
Миколка почалапав до інших корів. Та дві з них були вже продані, а остання була така, що до неї ніхто не підходив: геть-чисто чорна, хиталася од вітру і світила ребрами, і вим’я було маленьке, як яблучко. – ну просто тобі коза, а не корова. Продавала її така сама тіточка: на ній не було навіть куфайки, а лише сірий піджачок з рукавами по
Під пахвою – віхоть торішньої трави, налигач і хворостина. Так вони вдвох з корівкою і трусилися на спорожнілому базарі. У тіточки текли сльози з очей.
Миколка спитав, скільки ж тіточка хоче за свою корівку і чи та доїться. Тіточка відповіла, що за сто п’ятдесят віддасть і дає три стакани на день… Хлопчик відрахував і віддав гроші, оглянув корівку ще раз.
Тепер вона буде їхня, домашня, і з цієї хвилини корівка сподобалась йому на все життя. Миколка взяв налигача, і корівка смирненько пішла за ним. Вже одійшовши далеченько, він оглянувся: тіточка стояла на тому самому місці і витирала посинілою рукою сльози.
– Тьотю! – гукнув Миколка. – А як же звати її?
– Первінкою звати її, синочку! Первінкою…
Містечко пройшли спокійно, і ще зо два кілометри дорога була вимощена бруківкою, то йти було так-сяк. А як бруківка закінчилась, почалось непроходиме царство болота: німецькі танки так погризли, погробили землю, що йти було неможливо. Миколка ступав крок – чуня лишалася у болоті, і доки він виймав цю, засмоктувало другу. А тут звечоріло.
Вони посувались удвох між жерлами танків та гармат, перекинутими машинами, погорілими возами. Німці тікали, на чому могли, і коли коні чи корови падали у багнюку, не в силах іти, вони їх убивали. Біля машин валялись потрощені скрипі з усяким добром, та хлопчик знав, що нічого цього чіпати не можна, бо воно заміноване.
Обоє ледве тягли ноги, а пройшли лише півдороги. Підійшовши до хреста і побачивши коло нього ліжко, вирішив перепочити, прив’язав Первінку, знайшов їй оберемок пирію під німецьким “тигром”, сів коло неї і незчувсь, як заснув.
Коли Миколка прокинувсь, був уже білий день. Хлопчик з коровою поспішив додому, але тут з’явилися наші і німецькі літаки. Миколці з Первінкою довелось сховатись у невеликій воронці від бомби. Як тільки літаки щезли, наші подорожні попрямували додому. По дорозі Миколка знайшов щавлю.
Наївся сам, погодував Первінку, нарвав повну пазуху. До них пристав здоровенний бездомний пес і супроводжував до самого дому. Миколка назвав його Собака:
По дорозі додому вони зустріли сусіда, діда Рятушняка.
– Де ж ти був цілий божий день і ніч?
– Та ви ж бачите – дорога яка? А тут ще Первінка йти не може. Гляньте, яка тепер буде Первінка у нас!
Дід присів, подивився на вим’я, нічого Миколці не сказав, а тільки спитав:
– І скільки ж ти за неї віддав?
– Сто п’ятдесят тисяч… А були й по чотириста!
– Ну, то чого ж, – сказав дід, – тоді вона, може, цих грошей і стоїть… Ходімо додому, там мати місця собі не знаходить.
– Батька часом нема?
– Батька нема, але Петро Радзієвський учора на станції, кажуть, був.
– Діду, а може, батько додому і не прийде?
– Як-то не прийде?
– Ну, вб’ють його німці, та й усе.
– Не вб’ють…
Хлопець пригостив його щавлем, і вони вирішили завести корову і повернутись, щоб нарвати щавлю.
Зайшовши в хату, Миколка похвалився матері, що купив корову, ще п’ятдесят тисяч залишилось, по дорозі нарвав щавлю і тепер вони з дідом Рятушняком будуть корзинами його носить.
Коли дід зайшов до хати, мати з ним почали думати, чим корову годувати, і вирішили, що дід посіче стріху з хати, теплою водою скропить та й дадуть їй їсти. За якийсь тиждень Первінка з’їла усю вулицю, чесно віддаючи свої три стакани молока. Миколка сідав напроти Первінки, коли дід доїв її, і слухав дзюрчання молока.
Таким щасливим він ніколи не був – тонке дзюрчання молока сповняло його душу небесною мелодією.
Ходив Миколка в поле шукати мишачі купки. Миші за зиму все поїли і зараз живились, чим могли: корінням, листочками, стеблами. В одній таки знайшов трохи магару1…
Щоранку Миколка вибігав у садок подивитись, як росте трава. Та трава рости не поспішала…
Одного разу побачив, що Собака йде від степу додому головою назад, задом іде і щось тягне, аж стогне. Підійшов ближче і побачив грубезний сувій чорного сукна. Миколка почав сварити Собаку, пояснюючи, що не можна ходити до машин, бо там міни і він може підірватись.
Собака похилив голову й мовчав, та раптом підвів її, потягнув повітря, тихо заскімлив і кинувся на вигін.
Вигоном ішов чоловік… Це був Миколчин тато. Хоч Собака й не бачив його ніколи, але раптом оголосив, що іде господар, ще й коника веде.
Вибігла мати, кульгав дід Рятушняк, бігли й плакали жінки. Тато взяв на руки Миколчиних братика та сестричку, пригорнув до себе Миколку, а мати притулилась до татової спини…
– Ну що там, дядьку? – якось тихо спитав діда Рятушняка, і старий побіг до Первінки в сарай по лопату.
Тато з лопатою і дід з киркою вийшли стурбовані чимсь вкрай, не кажучи нікому ні слова, швидко пішли в степ. Біля Могили зупинились. Дід Рятушняк сказав, що всі ці роки не зводив з неї очей. Нікого не було. Лише один раз ночував біля, тут під грушкою, з танками німець, але на верх не вилазив.
Піднялись на Могилу і почали копати. Витягли з ями плуга, потім ще одного. Далі батько став на коліна і почав розгрібати солому, раптом затих, перестав дихати, ніби зловив щось цінне й дороге. У діда Рятушняка дрібно тремтіли вуса.
Батько випростався і підніс до очей пригорщу пшениці, роздививсь, понюхав, дав понюхати дідові…
Дід Рятушняк як молодий побіг до села… І засновали від села до Розкопаної Могили і назад люди. У мішках, у торбинках, на коромислах у відрах люди носили колгоспну пшеницю, яку Миколчин батько разом з дідом Ратушняком закопали на початку війни таємно від усіх.
Носили всю ніч. Розвиднялося. Від Розкопаної Могили йшли жінки з останнім зерном, як від яру викотилась колона наших танків.
Один з “бобиків”, що метушились коло танків, під’їхав до жінок. З нього виплигнув лейтенант, підскочив до жінок, покопирсався в одному мішку і спаленів:
– Де взяли?
Жінки мовчки кліпали очима. Добре, що підійшов Миколчин тато, і лейтенант, забачивши множество орденів на татових грудях, присмирнів. Тут під’їхав ще один “бобик”, і з нього вийшов генерал, поздоровкався з людьми.
Миколчин тато сказав, що він голова колгоспу і що в сорок першому, як відступали, закопали колгоспну пшеницю. Тепер можна сіяти. Генерал набрав пригорщу пшениці, довго на неї дивився, глянув на людей, висипав чомусь її до себе в карман і наказав капітану Бондаренко лишити в цьому селі пару бочок пального.
Більшим він не міг допомогти.
Не встигли перегорнути в школі пшеницю, як на вигоні сів літак. Дід Рятушняк, зойкнувши, побіг до літака, бо з нього вилазив син Петро. Син було кинувся до хати, та дід гукнув його. Петро прилетів на два дні у відпустку. Кинувся до батька, потім поздоровкавсь з людьми.
На грудях у нього блищала Золота зірка Героя… Дід притулився до неї, заплакав…
– Петре, – сказав Миколчин тато, – ні трактора, ні коней. Маємо сім плугів. Лопатою поле не перекопаєш.
Сім плугів, запряжених в… Петрів літак, стояли на давно не ораному полі. Далі стояли жінки, і руки їх були в торбинках з зерном. Петро завів літак.
Його колеса пішли по землі, а за ним і плуги. За плугами йшли старі чоловіки. їх руки були на чепігах. За ними засівали землю жінки.
Легко і радісно. Навіть удови.
А позад усіх брів Миколка з Первінкою: запряжена в борону, вона йшла поруч з ним на налигачі… і ріжки в неї були віночком.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)