“Ніч перед Різдвом” Гоголь скорочено не донесе всіх цікавих деталей повісті, в якій зібрано багато звичаїв, гумору, дотепів. Переказ “Ніч перед Різдвом” – дуже скорочений варіант повісті.
“Ніч перед Різдвом” скорочено читати
Останній день перед Різдвом пройшов. Зимова ясна ніч наступила. Зиркнули зірки.
Місяць величаво піднявся на небо посвітити всім добрим людям і всьому світу, щоб було весело колядувати і славити Христа.
Хлопці в українському селі готують свої прокази, дівчата вбираються перед дзеркалом.
Через трубу з однієї хати разом з клубами диму вилетіла відьма верхи на мітлі. Піднялася до самого неба та й набрала повний рукав зірок. Назустріч відьмі летить чорт: “Останню ніч залишилося чорту хитатися по білому світу та під’юджувати на гріхи добрих людей…”
Відьма краде зірки, а чорт зібрався вкрасти місяць. Обпікся, став перекидати з однієї руки в іншу і, нарешті, “поспішно сховав у кишеню”.
Навіщо
А чорт ненавидить Вакулу, бо він розписував миски, хати, зображував святих і на церковній стіні намалював “святого Петра, що виганяє з пекла злого духа” .Черт був представлений в самому огидному і приниженому вигляді – “грішники били його і ганяли батогами, полінами і всім, що попало “.
Нечистий вирішив помститися Вакулі: Чуб ледачий, в темну зимову ніч він з дому не вийде. Ось ковалю і не доведеться побачитися з Оксаною – між батьком дівчини і закоханим в неї хлопцем існує давня неприязнь.
Після викрадення місяця зробилося так темно, що “не всякий би знайшов дорогу до шинку, не тільки до дяка”. Чорт в темряві підкрадається до відьми, починає їй нашіптувати люб’язності…
Козак Чуб в таку темну ніч і був би дома, покурюючи люльку (трубку), але манить його варенуха і шафранова горілка, якою напевно пригостять у дяка. Так і виходить він з дому не один, а з кумом – йти буде нескучно.1
– Так що ж, куме? Як нам бути? Адже темно на дворі? – Робить Чуб спробу порадитися.
Кум пропонує залишитися вдома – і Чуб негайно поступає наперекір. Куми тащаться до дяка.
Оксані не було ще й сімнадцяти років, але всі “парубки гуртом проголосили, що кращої дівки й не було ще ніколи, і не буде ніколи на селі… Оксана знала й чула все, що про неї говорили, і була вередлива, як красуня…”
Парубки, спробувавши привернути увагу красуні, мало-помалу відставали від неї і зверталися не до таких розпещеним дівчатам. Один коваль був постійний.
Після відходу батька дівчина маніриться перед дзеркалом: “Хіба чорні брови і очі мої такі гарні, що вже рівних їм немає на світі? .. Я бачу тепер, що я зовсім не гарна!” І тут же: “Ні, хороша я! Ах, як хороша! Чудо! Яку радість принесу я тому, кого буду женою! “
Коваль, потихеньку увійшов, милується нею – навіть її удаваний гнів (“Навіщо прийшов? А чи не погнати Чи тебе лопатою?”) І невдаване самозамилування приводять хлопця в захоплення.
Оксана розпитує Вакулу, чи правда, що його мати відьма. Той відповідає, що йому все одно: “Ти у мене і мати, і батько, і все, що є найдорожчого на світі…”
Відьма ж, насправді мати Вакули – Солоха, з морозного неба хвацько спускається в трубу, попередньо переконавшись, що Вакула не назвав в хату гостей. З нею спускається і чорт. До сорокарічної Солохи заходить і дяк (коли дьячихи немає вдома), і голова, і козак Корній Чуб, і козак Касян Свербигуз.
Солоха спритна – ніхто з її залицяльників не підозрює, що у нього є суперники.
Привітніше всього Солоха з Чубом: він був вдівцем і багатим (воли, корови, птиця, город, скрині з нарядами покійної дружини). Солоха була дуже не проти повінчатися зі вдівцем і приєднати його господарство до свого. Тому їй дуже не подобалося, що син її закоханий в Оксану: якщо Вакула одружується з дочкою Чуба, то добро дістанеться ковалю, а мати його вже не зможе вийти заміж за козака – церква такі “перехресні шлюби” засуджує.
Чорт вже влетів у трубу да побачив Чуба з кумом. Тоді він знову вилетів і, по-собачому розриваючи мерзлий сніг лапами, влаштував справжню заметіль, – сподівався, що тепер-то Чуб все-таки повернеться додому і відколотить настирливого коваля.
Під час заметілі Чуб із кумом загубили один одного. Кум набрів на шинок, що дуже його потішило. А Чубу вдалося знайти свою хату, але… Назустріч йому з грізним видом вийшов коваль:
– Чого треба?
Чуб вирішив, що через заметіль він переплутав дорогу. “Вірно, це хата Левченко, який зараз сидить у дяка… А коваль – хо-хо! – Вірно, ходить до його молодої дружини! “
Чуб заявляє, що він прийшов колядувати, але Вакула проганяє його поштовхами. Чуб відправляється до Солохи, примовляючи:
– Боляче поколобродив проклятий коваль!
Солоха вилізла з печі і почала прибиратися. Тільки Кузнєцові мішки залишила посеред хати: його мішки – нехай він і прибирає!
Чорт любезничає з Солохою, домагаючись ніжностей. Він і не помітив, що місяць вилетів з його кишені і знову утвердився на небі. “Заметілі наче й не було. Сніг загорівся широким срібним полем і весь обсипався кришталевими зірками “.
Парубки і дівчата висипали на вулиці, майже під кожною хатою юрмилися колядники.
Компанія дівчат з мішками ввалилася в хату Оксани, вихваляючись наколядували: паляницями, варениками, ковбасами…
Оксана веселиться. Вона хвалить черевички, які помічає на своїй подрузі Одарці. Коваль обіцяє своїй ненаглядній Оксані принести кращі черевички – “які не всяка панночка носить”.
Оксана дивиться гордовито:
– Якщо ти дістанеш черевики, які носить цариця, то зараз же вийду за тебе заміж!
Колядуючі дівчата відводять услід за собою примхливу красуню. Коваль виходить слідом за ними. Він намагається переконати себе, що “доброї господині” з Оксана не вийде, “вона тільки майстриня рядитися”.
Але її “посміхнений образ” не залишає його.
В цей час чорт увивається біля Солохи – і тут у двері лунає стукіт. Це заявився сільський голова. Поки Солоха відкривала двері, чорт проворно прошмигнув у мішок.
Голова оголосив Солосі про те, що через заметіль не пішов, як мав намір, до дяка – і тепер проведе весь вечір з нею.
Але тут чути стукіт і голос – цього разу дяка. Вдова ховає довгого голову в найбільший мішок – з-під вугілля. Вугілля відьма миттєво пересипала з мішка в діжку.
Тепер вже з люб’язностями до відьми пристає дяк: торкається до її повної руці, тут же відскакує і питає з видом лукавим і самовдоволеним:
– А що це у вас, чудова Солоха?
Невідомо, скільки б дяк ще так чіпав і стрибав, питав і відскакував, але почувся стукіт і голос козака Чуба.
Боягузливий дяк заметушився, затремтів усім тілом:
– Що тепер, якщо застануть особу мого звання? Дійде до отця Кіндрата!
Але більш батька Кіндрата дяк боявся своєї грізної дружини, яка не соромилася в гніві виривати дяку волосся з покладеної йому по сану коси.
Дяк був теж засунутий в мішок з-під вугілля, вже в іншій. Служитель церкви немічний, від страху він так зіщулився, що зверху можна було насипати ще півмішка вугілля.
Чуб входить до Солохи в прекрасному настрої. Він навіть жартує, будучи абсолютно впевненим, що він єдиний герой серця сільської красуні:
– Вже не розважалася ти вже з ким-небудь без мене?
Але не встиг жартівник з морозу випити чарку, як у двері постукав коваль. Що було робити Солосі? Вона заштовхала Чуба в той же мішок, де на дні скорчився дяк.
Коваль опустився на лавку, будучи сильно не в дусі. Мати його вийшла в город, щоб поговорити з черговим претендентом на її ласки. Вакула підхопив мішки: “Дрянь всяка валяється посеред хати, а адже свято!” Насилу зваливши вантаж на плечі, коваль вибирається з дому.
Він засмучений: “Зачарувала мене Оксана! Раніше підкови руками гнув, а тепер мішок Не підніму! “
Бідолаха не знає, що звалив на плечі і довготелесого голову, і товстого Чуба, і дяка, та ще й чорта в окремому маленькому мішку (коваль думає, що там – його інструменти).
Побачивши на вулиці натовп, де сяє чорними очима Оксана, коваль підходить ближче. Лукава дівчина знову нагадує про черевичках, “які носить цариця”. Коваль кинув всі мішки (крім маленького, з чортом) і заявив спересердя:
– Прощай, Оксана! Шукай собі якого хочеш жениха, а мене більше не побачиш на цьому світі.
На бігу попрощався Вакула з парубками і заповів все добро, що знайдеться в його скрині, на церкву. Кинувши важкі мішки на дорогу, з чортом за плечима кинувся Вакула бігти. Зупинившись перевести дух, він подумав, що, покінчивши з собою, все одно погубить свою душу.
Чи не спробувати останній засіб – піти до запорожця Пузатого Пацюка, який, кажуть, чаклун і всіх чортів знає.
Пацюк жив у Диканьці ось вже десять, а то і п’ятнадцять років. Він був настільки великим, що все рідше виходив на вулицю – видно, в двері пролізти не міг. Але у себе приймає – в селі Пацюк відомий як майстерний знахар.
Коваль “не без боязкості відчинив двері”. Пацюк їв галушки без допомоги столових приладів і рук – просто сьорбав з діжечки жижу, то і справа хватаючи зубами галушки.
Але це були ще не дивно. А от коли взявся колишній запорожець за вареники, то Вакула просто застиг: самі собою стрибали ці вироби з тіста в сметану, умочувались і відправлялися в широко роззявлену пащу Пацюка.
Вакула здивований і навіть наляканий, але, тим не менш, ввічливо цікавиться у знахаря, чи не може він допомогти знайти чорта і попросити у нього допомоги. Адже подейкують, що і сам Пацюк трохи подібний чорту.
– Тому не треба далеко ходити, у кого чорт за плечима… – вимовив запорожець.
І Вакула відчув, як в його роззявлений від здивування рот влетів вареник і вже забруднив йому рот сметаною.
Коваль кинувся навтьоки. На вулиці чорт вискочив з мішка і сів верхи ковалю на шию. Нечистий став обіцяти благочестивому Вакулі і гроші, і любов Оксани…
Тільки от потрібно підписати контракт…
Коваль зробив вигляд, що погодився. Але подібні контракти з чортом адже підписують кров’ю?
Коваль поліз в кишеню нібито за цвяхом, але, приловчившись, зловив чорта за хвіст і поклав хреста. “Чорт зробився тихий, як ягня”.
Благаючи не класти на нього страшного хреста, нечистий погодився служити ковалю. Вакула велів везти його в Петербург – і тут же відчув що піднімається на повітря.
“Довго стояла Оксана, роздумуючи про чудні ковалеві слова…” Але їй вдалося втішитися: “Не пройде хвилин десять, як він прийде подивитися на мене…” Оксана вирішила бути помягче. Може, дати дозволити ніби знехотя поцілувати себе…
І ось вже примхлива красуня сміється з подругами. Дівчата звертають увагу на покинуті ковалем величезні мішки. Вирішили повантажити їх, непідйомні, на санки і подивитися в Оксани в хаті, що там.
Поки дівчата бігали за санками, з шинку вийшов кум. Вирішив, що мішки набиті книшами і паляницями, а то і чим краще. Одному йому мішок не підняти. До речі трапився ткач Остап.
Удвох вони віднесли мішок з Чубом і дяком в хату до кума. Дружина кума, зазвичай пліткуюча у сусідок, несподівано опинилася вдома. Оскільки кум був гіркий п’яниця, жінка його часто ставила йому синці під очима і лаяла його на чому світ стоїть.
Злиденна їх хата була багата тільки скандалами.
Угледівши мішок з видобутком, кума наміряється його відібрати. Кум намагається його відстояти, кума хапає кочергу… Дістається і чоловікові, і ткачу. Обмацавши мішок, жінка вирішує, що там цілий кабан!
Але з мішка вибирається Чуб. Посміхаючись, він запевняє, що навмисне пожартував над кумом. Але нехай той не засмучується: внизу ще щось ворушиться… Навряд чи кабан. Але порося – точно!
Замість поросяти вилазить дяк…
– Ось тобі й Солоха! – Вигукує Чуб. – Тепер я все знаю: у неї в кожному мішку по дві людини. А я думав, що вона тільки мені одному…
Дівчата трохи здивувалися, не знайшовши одного мішка, але Оксана втішилася тим, що і одного вистачить. Коли мішок втягли в хату, голова не зміг стримувати гикавку, яка давно вже мучила його. Він заходився гикати і кашляти.
Дівчата злякалися, кинулися геть. В цей момент з’явився Чуб. Він попросив “не розгнівався, що не називаю по імені та по батькові, вилазь з мішка!”
Виліз голова. Чуб від здивування замість того щоб запитати, як ця важлива людина залізла в мішок, поцікавився:
-А Дозволь спитати тебе, чим ти мастиш чоботи – смальцем або дьогтем?
Голова статечно відповів, що дьогтем краще – і вийшов з хати.
А Чуб довго ще вголос дивувався своїй дурості, проклинав Солоху і вимагав витрусити з мішка другу людину.
“Спочатку страшно здалося Вакулі, коли піднявся він від землі на таку висоту, що нічого вже не міг бачити внизу, та пролетів, як муха під самим місяцем так, що якби не нахилився трохи, то зачепив би його шапкою…”
Але от і Петербург, освітлений з приводу якогось свята ілюмінацією. За шлагбаумом, опустившись на землю, чорт обернувся в коня.
“Боже мій! Стук, грім, блиск, по обидва боки височіють чотириповерхові стіни… Будинки росли і ніби підіймалися із землі на кожному кроці, мости тремтіли, карети літали…
З подивом озирався коваль на всі боки. Йому здавалося, що всі будинки спрямували на нього свої вогняні очі і дивились… Панів у критих сукном шубах він побачив так багато, що не знав, перед ким шапку знімати… “
Коваль, хоча і сторопів, здорового розуму не загубив. Він велів чорту залізти до нього в кишеню і вести спершу не до цариці, а до запорожців, що проїздили восени через Диканьку. Він знав, що вони з Січі направлялися з паперами до цариці.
Так, вірно, знають, як до неї краще звернутися з проханням. Запорожці не відразу, але впізнали гостя: “це той коваль, що малює важливо!” Брати Диканського живописця з собою до цариці (а візит був призначений прямо на цей вечір) запорізькі посли спочатку відмовлялися, але коваль, стукнувши по кишені, велів чорту: “Проси!”
І ось вже, переодягнувшись в зелений запорізький жупан, разом з іншими посланцями Січі їде коваль у величезній кареті на м’яких ресорах. Ось він вступає на “блискуче освітлені сходи”… Особливо захоплюють талановитого і чутливого жителя Диканьки твори живопису: “Що за дивовижна картина!
Ось, здається, говорить, здається, жива! А дитя святе! А ручки притиснуло!
Усміхається, бідне… А фарби! Важлива робота! “
Коваля підштовхують, щоб не затримувався. Разом з усіма запорожцями він опиняється в залі, де велено чекати. З послами Січі розмовляє Потьомкін, “величного зросту, досить щільний чоловік в гетьманському мундирі, в жовтих чобітках.
Волосся його було розпатлане, одне око трохи криве, на обличчі зображувалася якась пихата величавість, у всіх рухах виднілася звичка повелівати… “Потьомкін велить говорити, як він навчив.
Зявляється імператриця з фрейлінами. Запорожці падають ниць і твердять:
– Помилуй, мамо, помилуй!
– Не встанемо, мамо, не підведемося!
Огрядна блакитноока напудрена жінка з велично усміхненим видом бажає познайомитися зі своїм народом. Піднявшись, запорожці кажуть зовсім не те, чого навчав їх Потьомкін. Вони нагадують про свої військові заслуги і бажають висунути важливі вимоги.
– Чого ж хочете ви? – Питає Катерина.
І тут Вакула повалився на землю зі своїм проханням про черевички для своєї “Жінки”.
Цариця засміялася:
– Право, мені дуже подобається це простодушність!
Вона повеліла принести для Вакули найдорожчі черевички з золотом.
Отримавши черевички, Вакула захопився:
-Якщо такі черевички, які ж повинні бути самі ніжки? Повинні бути, з чистого цукру.
Цариця прийняла комплімент вельми прихильно, тим більше що Вакула, незважаючи на смагляве обличчя, був справжнім красенем.
Запорожці стали штовхати коваля в боки, і він шепнув чорту: “Винось мене звідси швидше!”
А в селі баби до бійки сперечаються: втопився коваль або повісився?
Голова щиро, хоч і приземлено, жалкує про те, що коваль втопився.
– Який важливий живописець був! Які ножі, серпи, міцні плуги умів виковувати! Таких людей мало у нас на селі…
А я збирався підкувати свою рябу кобилу…
Оксана не вірить, що коваль міг покінчити з собою: він надто побожний, щоб погубити свою душу. Але раптом він поїхав, щоб ніколи не повернутися? А адже іншого такого не знайти!
Всю ніч Оксана не може заснути – “і до ранку закохалася по вуха в коваля”.
Різдвяним ранком вся церква була повна святково вбраного народу. “На всіх обличчях, куди не глянь, видно було свято… Одна Оксана стояла ніби не своя: молилася і не молилася… Сльози тремтіли на очах…” І все-таки без коваля всім односельцям свято було не таким.
Чорт миттю доставив Вакулу прямо до його хати. Коваль схопив лозину, тричі хльоснув нею нечистого, і “бідний чорт кинувся бігти, як мужик, якого щойно випарив засідатель”. Так “ворог людського роду був сам обдурений”.
Коваль же від втоми заснув в сінях так міцно, що проспав заутреню і обідню. Це повалило його в зневіру. Вирішивши, що він буде каятися і весь рік бити по п’ятдесят поклонів, Вакула трохи заспокоївся, обрядився в запорізьке плаття, помилувався ще раз красою черевиків…
Нову шапку з решетилівських смушків (каракуль), новий “всіх кольорів пояс” і нагайку (батіг) він загорнув у хустку і відправився прямо до Чуба.
Чуб вже “не знав, чого дивуватись: чи, що коваль воскрес, чи, що коваль насмілився до нього прийти, чи тому, що він вбрався таким чепуруном і запорожцем”.
Вакула підніс у дар Чубу пояс і шапку, вручив йому нагайку і схилив спину:
– Помилуй, батьку! Чи не гнівайся! Бий, скільки хочеш…
Чуб узяв нагайку і три рази вдарив схилену спину.
– Віддай, батьку, за мене Оксану! – Осмілів Вакула.
Чуб подивився на рогаті дари, згадав віроломну Солоху і погодився.
Оксана подивилася на коваля “з подивом і радістю”.
Вакула простягнув їй черевички – “ті самі, що носить цариця”.
Оксана замахала руками, не зводячи з нього очей:
– Не треба черевиків! Я і без черевиків…
І почервоніла. “Ніколи вона не була така гарна…”
Через деякий час проїжджав через Диканьку архієрей і подивувався розмальованій хаті коваля Вакули, біля якої стояла красива жінка з дитиною на руках. Це була Оксана. Вікна хати були обведені червоною фарбою, а на дверях були намальовані козаки на конях і з трубками в зубах.
Особливо ж похвалив архієрей Вакулу, коли дізнався, що той витримав церковне покаяння, “пофарбував задарма увесь лівий крилас зеленою фарбою з червоними квітами”. А на стіні збоку намалював чорта в пеклі – “такого гидкого, що всі плювали, коли проходили мимо”. Баби ж, якщо раптом у них на руках плакало дитя, підносили його до картини і говорили:
– Він бач, яка кака намальована!
“І дитя, стримуючи слізоньки, скоса дивилось на картину, і тулилося до лона своїй матері”.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)