На панщині пшеницю жала, Втомилася; не спочивать Пішла в снопи, пошкандибала Івана сина годувать. Воно, сповитеє, кричало У холодочку за снопом. Розповила, погодувала, Попестила; і ніби сном. Над сином сидя, задрімала. І сниться їй той син Іван І уродливий, і багатий, Не одинокий, а жонатий – На вольній, бачиться, бо й сам Уже не панський, а на волі; Та на своїм веселім полі Свою-таки пшеницю жнуть, А діточки обід несуть. І усміхнулася небога.
Проснулася – нема нічого… На сина глянула, взяла Його тихенько сповила Та, щоб дожать до ланового,
Тяжка кріпацька доля, а найважче – жінці, матері, якій доводилося у жнива брати маленьке дитя із собою. Що могла дати бідна кріпачка своїй дитині? Хіба що ласку, пісню.
Та помолитися за неї, а її долю. Тільки уві сні вона могла мріяти про те, що її син стане вільною, щасливою людиною, матиме своє поле і радісно працюватиме на ньому, заведе сім’ю, діточок. Але мрії залишаються мріями, дійсність – жорстокою дійсністю.
Усього кілька хвилин перепочила, а вже треба йти жати, щоб виконати норму й не заробити покарання від панського наглядача. Вірш пройнятий щирим співчуттям до героїні, її мрії близькі й самому поетові, якому теж хотілося мати сім’ю, діточок, жити в мирі та злагоді чесною працею.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)