Був собі Осел. Багато було йому праці у господаря.
“Давай, – думає, – втечу в ліс і буду жити на волі! Буду собі пастися в лісі, і хто мені що зробить? “
І, не довго думавши, втік від господаря у ліс. Добре йому там. Пасеться, де хоче, нічого не робить, ніхто його не б’є – відколи живе, ще такого добра не зазнав.
Аж раз дивиться, йде Лев, страшний-престрашний, та просто на нього.
“Ну, – думає собі Осел, – аж тепер край мені буде!” Але поки Лев дійшов до нього, він якось трохи отямився й подумав собі:
“Ану, може,
– Ей, ти, хто ти там? Як ти смієш лежати? Чому не встанеш і не поклонишся мені?
А Осел мов і не чує. Лежить собі та тільки довгими вухами клапає.
Надійшов Лев і знов кричить:
– Зараз устань і поклонися мені!
– А хто ж ти такий? – питає Осел.
– Ти ще й питаєшся? – кричить грізно Лев. – Хіба ти не знаєш, що я Лев, над усіма звірами цар?
Осел, не встаючи, підвів голову й витріщив на нього очі.
– І що ти за дурниці говориш? – промовив він. – Ти цар над усіма звірами? Хто тобі
Хто тебе обирав на царя? Ну, говори! – Лев стояв, мов лобом об стіну стукнувся.
– Хто мені це сказав? Та всі мені кажуть, що я над звірами цар. Хіба ж це неправда?
– Звичайно, що неправда! Не може бути правда, бо цар над усіма звірами не ти, а я.
– Ти? – здивувався Лев. – А де це написано?
– А йди подивися ось тут!
І він устав на ноги й, обернувшися задом до Лева, показав йому своє заднє копито, на якім була прибита новісінька блискуча підкова.
– Бачиш? Це моя царська печатка. Якби ти був цар, то й ти б мав таку.
– Ото диво! – промовив Лев. – А я про те й не подумав ніколи. Мабуть, твоя правда. Але стій!
Давай будемо змагатись. Ходімо в ліс, хто за годину наловить більше звірів, той буде справжній цар.
– Добре, нехай і так! – промовив Осел, і з тим вони розійшлись.
Лев побіг по лісі; бігав, бігав: тут зловив сарну, там зайчика, там знов якогось звіра – за годину мав уже п’ять чи шість штук.
А Осел тим часом що робить? Пішов собі на широку поляну, де сонечко ясно світило, й посеред лугу кинувся на землю, ноги геть відкинув, очі зажмурив, язик висолопив – кожен сказав би: згинув та й згинув. А понад поляною все яструби літають, ворони, кані, сороки, галки, всяка погана птиця.
Бачать вони, лежить неживий Осел, та й усі гуртом до нього.
Зразу здалека заскакували, а далі бачать, що не рухається, то й почали по ньому скакати, клювати йому язик та очі. А Осел нічого, тільки коли якийсь птах дуже близько підлізе, а він клац його зубами або стук його ногою, вб’є та й сховає під себе, та так хитро, що інші й не бачать; не минуло й години, а він уже надушив їх з півкопи. Тоді схопився на ноги, як зареве, а птахи всі врозтіч.
Осел забрав усю побиту пташню та й несе на те місце, де мали зійтися з Левом. Приходить, а Лев уже там.
– Ну, що, – каже до Осла й показує йому свою здобич, – бачиш, скільки я наполював?
– Ну, та й дурний же ти, Леве, – каже Осел і копнув його звірів ногою. – Таких звірів я міг би наловити зо дві копи. Та чого вони варті! А ти подивись на моїх! Я тільки таких ловив, що в повітрі літають.
Ану, спробуй ти!
– Ні, я такої штуки не втну, – відповів Лев. – Аж тепер бачу насправді, що ти над звірами цар, а не я! Вибачай мені, що я так нечемно говорив з тобою!
– А бачиш! – промовив Осел. – Завжди треба бути чемним, бо як наскочиш на старшого від себе, то що тоді буде? От і тепер я міг би тебе покарати на смерть, але вибачаю, бо ти це зробив з дурного розуму, а не зі злої волі. Йди ж тепер і шануйся на другий раз!
І Лев пішов, похнюпившись та підібравши хвіст, немовби хто вилив на нього бочку холодної води. Чи близько, чи далеко, зустрічає в лісі Вовчика-братика.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)