Зима. Сніг. Війна.
Група солдатів на лижах під керівництвом старшини Дюбина й лейтенанта Іванівського відправляється на завдання. Перевірити, чи добре все в групі стоять на лижах, можливості не представилося. Іде група “до німця в гості”.
“Навіщо й для чого” – поки не пояснюють. За дванадцята година потрібно “відмахати шістдесят кілометрів”. Пройти потрібно небезпечний відкритий простір, а потім уже буде “рятівний ліс”. Відкритий простір у білих маскхалатах переборюють поповзом, лижі поки що в руках тримають.
Дратує
Майже на самому початку переходу, коли повзли над річкою, солдат освітили ракети, почалася стрілянина Одного із групи ранило. Назад з потерпілим лейтенант відправляє Шелудяка: на небезпечну справу йде група, нехай живе товстун – ніяк у нього троє дітей. Однак вийшло навпаки: неспритний Шелудяк відволік на себе увага німців і його розстріляли з кулемета.
Група продовжує рухатися без відпочинку: відпочинок тільки розхолоджує. Деякі відстали, що турбує лейтенанта.
Він згадує свого загиблого друга
Фих просив повернути йому пістолет – він не хотів своїм гаснучим життям обтяжувати товаришів. Тоді Волох вирішив взяти німецький склад – а раптом там продовольство? І, напоровшись на вартового в непроглядному снігопаді, був убитий. Виходить, треба бути в сто разів обережніше!
Однак при обході хутора групу видали гавкотом собаки Знову розвідники потрапили під обстріл.
Іванівський поранений у ногу. Він сам робить собі перев’язку, не бажаючи нікому розповідати про свою рану. Куди страшнее поранений Хакимов – старанний і уважний боєць Його прийде тягти волоком.
Боєць Броварників зненацька утикається особою в стіг і благає його залишити. Не може більше йти! Ледве підняли його на ноги.
Бійців у групі залишається усе менше: загадково пропали старшина Дюбин і боєць Заєць. Уже не зрадники?
Хакимов стає “мучителем” товаришів – усіх відвідує думка де-небудь його залишити Іванівський жене цю думку ладь: потрібно вистояти, залишитися людьми. Автор розкриває нам секрет: ціль групи – артилерійська армійська база в шістдесяти кілометрах звідси. Кілька ешелонів боєприпасів, охорона мінімальна, навколо дротовий забір в один кіл.
Можна знищити.
Ці відомості були добуті ціною загибелі Волоха Група підривників звалилася в протитанковий рів у шосе. Скільки таких ровів нарили на початку війни! Вони були для танків така ж непереборними, як пришляхова канава.
Але зараз рів послужив укриттям.
Як перебратися через шосе? По ньому йдуть і йдуть колони машин Шосе потрібно перейти до світанку. Іванівський вирішує взяти із собою Пивоварова й спробувати вдвох перебігти через шосе, коли в русі з’явиться перерва.
Удалося! Лейтенант із бійцем добираються до того місця, де повинна бути база Бази не було. Її перемістили.
Дарма бійці піддали себе безглуздому смертельному ризику, втратили людей і зовсім вимотали сили. Вони спізнилися. Як цю невдачу пояснити в штабі?
Броварників простодушно говорить, що раз їсти наказ підірвати базу, те її потрібно шукати.
“Слабосильний цей боєць проявляв, однак, неабияка ретельність, і було б несправедливим не оцінити цього”. Знову перебігши шосе, лейтенант і боєць знаходять у рові догнавших групу Дюбина й Зайця. Лейтенант приймає рішення: групу відправити назад, доручивши їм по можливості врятувати Хакимова.
Сам же він спробує розшукати базу й підірвати її, Кого взяти в напарники?
Вороже настроєний і підозрілий Лукашов? Звичайно, немає. Дюбин?
Розумний і обережний, він повинен повести групу назад. Лейтенант вибирає Пивоварова. Тільки в цей момент він запитує, як кличуть бійця – Петро.
– Петька, значить. А я – Ігор. Намагаючись зрозуміти, де може перебувати перенесена база, лейтенант і боєць натикаються на солідну будову, де цілком може розташовуватися німецький штаб.
Підірвати його – завдання, рівне вибуху бази.
Однак при спробі дібратися до будови лейтенант була серйозно поранена в груди. Пострілом із трехлинейки Броварників урятував командира, відтягнув його убік і перев’язався “Тепер їм залишається тільки забитися в яке-небудь село, до своїх людей, більше подітися нікуди. Випливало піклуватися тільки про те, щоб не потрапити до німців.
Бази йому вже не видать…
” – так думав лейтенант Кволий Броварників тягне на собі лейтенанта, автомат, гвинтівку, пляшки з вибуховою сумішшю – очевидно, уже марні. Боєць дотяг лейтенанта до лазеньки, вони затаїлися там, а неподалік ходять німці. – Мама – золото.
Я в неї один, але й вона в мене адже теж одна Мама з Ленінграда сама. До революції в Питере жила. Скільки мені про Питер нарассказивала!.. А я так жодного разу й не з’їздив.
Усе збирався, так не зібрався.
Тепер після війни хіба. – Після війни, звичайно. – Я, знаєте, нічого.
Я не дуже: уб’ють, ну що ж! От тільки мати шкода. Іванівський відправляє Пивоварова за лижами й… Чи не спробувати розвідати: не чи штаб у тої деревеньке? , Броварників погодився – взяв автомат і пішов.
У забутті лейтенант згадує, як напередодні війни познайомився з дивною дівчиною Янинкой і як гул ворожих літаків розлучив їх. Його вивели із забуття раптом, що долетіли звідкись постріли. Лейтенант довідався “голос” свого автомата Швидше за все, Броварників не зміг пройти непоміченим і тепер отстреливается. Іванівський вибрався з лазеньки й пішов по сліду бійця, тепер найбільше він боявся збитися із цього сліду.
Лейтенант знайшов тіло бійця, розстріляного в упор.
Почуття провини, розпач, бажання все-таки що-небудь зробити піднімають пораненого Іванівського – він спочатку йде, а потім повзе до шосе, харкаючи кров’ю У груди в нього все палило, Горело, усе там перетворилося в осередок набряклого, невгаваючого болю. Лейтенант вирішує підірвати транспорт на шосе – якої перший попадеться, той і підірвати. Гранатою – разом із собою. “Але для цього треба було дожити до світанку, вистояти перед диявольською холоднечею цієї фатальної ночі Виявляється, пережити ніч було так важко, що він почав боятися. Він боявся примерзнути до дороги, боявся заснути або знепритомніти, боявся рух болю підстерігало, що кожне його, у груди, боявся сильніше кашлянути, щоб не минути кров’ю.
На цій проклятій дорозі його чекала маса небезпек, які він повинен був перемогти або уникнути, обхитрить, щоб дотягти до ранку”.
“Повинна ж його болісна смерть, як і тисячі інших не менш болісних смертей, привести до якогось результату в цій війні… Адже він навіщо-те народився, жив, стільки боровся, страждав, пролив гарячу кров і тепер у борошнах віддавав своє життя…” – так думає Іванівський Не генерал, не танк, не важливий транспорт – звичайний візок, запряжений битюгом, виїхала на шосе. Іванівського розстріляли німці. Його граната вбила тільки одного із двох товстих фрицев, іншої втік.
Усього лише один епізод війни…
(2 votes, average: 3.50 out of 5)