Жила собі удова коло Києва, на Подолі, та не мала щастя-долі: було гірке її життя. Терпіла вона превелику нужду та вбожество. Жила удова коло бучного міста, де бучнії будинки громоздилися, де сяяли та виблискували церкви золотохресті, де люди з ранку та до вечора ворушилися й копошилися, а такого вбожества безпомошною, яке удова собі мала, то хоть би і у глухій глуші пошукати, – там, де людського житла ані садиби не знайти, людського образу не стріти й голосу не почути, а жити з птицею та з звірюкою, з деревом та з каменем, з горою та з рікою, –
Мала собі удова дев’ять синів і десяту дочку Галю. І вродилися ті дев’ять синів, як дев’ять соколів, один у одного: голос у голос, волос у волос, тільки найменший син був трошечки біліший, трошечки благіш від других, а усі вони такі свіжі, смілі, чорняві хлопці, аж глянути мило! І усі вони любили дуже, пестили і жалували сестричку свою малую, Галю, а найбільш усіх менший. І усіх братів любила дуже й жалувала Галя малая,
А знов як не вгодять Галі брати, то Галя поплаче й погорює, плачучи й гор’юючи, пожалиться та й годі, а вже як менший брат чим її скривдиіь, так Галя й словечечка не зможе вимовити, і втече од усіх, і сховається од усіх, і знайдуть її по тому, що вже сильненько ридатиме, – а ніхто тих сліз не утолить, ручечок не олтулить від личка, тільки той менший братик.
Жила удова з дітьми у хатці, – навіть би й хаткою узивати не годилося – хижкою, – і стояла удовина хатка на луці під горцю, иддалік собі від усякого іншого житла й садиби, стояла на широкій зеленій луці. З одного боку нависла гора кам’яна над хаткою, поросла лісом і неначе грозила: “От, як схочу, один камінець покочу і тебе, хатинку, зовсім придавлю”. Управо мимо хатки звивався шлях у місто – і який же тихий та пустий цей шлях мимо удовиної хатки і як же він, що ближче до міста, усе людніш та грюкотніїи порошить і гурчить, а тамечки – таменьки, де він вбіга на гору та де вже улиці будинків купами на нього приступають, який же він гучний, та людний, та порохний!
Той самий шлях звивавсь уліво по луці м’якій та зеленій та й звивавсь з очей геть все по тій же луці м’якенькій. Від хатки узенька стежечка перехрещувала сей шлях і бігла до самого синього Дніпра.
І певно, що кожний, кому лучалося мимо їхати та хатку удовину бачити, то, певно, собі думав: що то за малесечка хатиночка стоїть, як вона у землю увійшла й покривилася; як віконечка скосилися й як дашок убравсь у мох зелений і в сивий. І не огороджена хатинка, і нема сіней ані комори, нема садочка ані города коло неї, тільки стара тиха груша з зломленою верховиною. І дітей округи скільки! А коли б же хто звернув із шляху й уступив у хатку, зобачив би той, що яка хатка миленька, яково людей у хатці живе, а зовсім вона порожня сливе. Нічого нема, опріч лавочок та узенької полочки, де стояла миска з ложками.
Піч потріскалася й осіла; на припічку перевернений горщик, два кілочка у стіні, що на їх нічого не висить; стіл із розколиною упродовж посередині, що на ньому нічого не стоїть; у куточку іконка з гладженим ликом, що повита сухими й свіжими квітками.
А коли б хто спитав діточок: де ваші сорочечки? де ваша одежинка? – дітки тому покажуть, що їх сорочечки сохнуть он тамечки на березі, а іншої одежинки в їх нема. А зимою? А у холод, у морози?
Зима, холод, мороз! Отеє негарний час! Тільки він почина надходити, мати гірш плаче та усе перепитується: “Як то ми перебудемо?
Як же то ми перебудемо?” І нудно такеньки завсіди перебувати холод, треба сидіти на печі, піджавши ноги, а коли вибігти на луку та потанцювати по снігу, то хутенько, наче опарений, вкинешся в хатку на піч і знову сидіти, піджавши ноги. Іграшка у докучну або там яка друга – докучить і обридне, ще тільки малую Галю трохи тішить і смішить, а всіх гніва та сердить; знакома казка про Івася нікого не поруша – тільки малую Галю трохи. День такий в бога коротенький, прудко вечір наступає, й у хатці темно робиться.
І сидять вони у темноті на печі, дожидають матір з поденщини і мовчать, тільки часом Галя пожахнеться й пошептом питає: “Що ж як кава прийде?” – “Не прийде”, – одказують їй усі. “А як вовк присуне?” – шепче знов Галя. “О, пожахачко! О, плохенька!” – кажуть усі та усі ближче згортаються докупи, а менший брат бере Галю на руки. “А як вовк присуне?” – знов-таки присіпається Галя, і усі на Галю похмуряються, окрім меншого: менший тихесенько Галю заспокоює, і Галя собі заспокоюється, ще часом і пісеньку заспіва про журавля, “що цибатий журавель, він до млина їздив, дивне диво бачив”; і чує менший брат, як цибатий журавель іде (до) його і як дивне диво бачить; бо Галя, співаючи, під свій спів обома рученятами по обличчю ляска.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)