Доводите ви мені, що про чорта тільки пославка, а ніхто того чорта зроду не бачив? Не ручіться, заждіть трохи, – бо я його бачив. Еге ж! Бачив на свої власні очі, оце як вас бачу.
Не ймете віри? Може, думаєте: поязичився Свирид Костомаха! Коли така ваша, братіки, думка, то дуже ви помиляєтесь.
Що й казать, на Божому світі усього досхочу – не бракує теж і молодців-брехунів, що збрехати їм за превеликі ласощі, а забожитися – як Сірку муху з’їсти. Знав я і таких, що в живії очі тобі бреше, як шовком шиє – хоч би моргнув, вражий син! Та Свирид
Чували, може, і ви, що БРЕХНЕЮ СВІТ ПЕРЕЙДЕШ, ТА НАЗАД НЕ ВЕРНЕШСЯ.
А йди правдою, то скрізь тобі шляшок битий – чи тудою, чи сюдою, чи на схід сонця, чи на захід. Я, щоб ви знали, провідав того світа – БУВ, як то кажуть, У БУВАЛЬЦЯХ. Чого-то я не чув, чого-то я не бачив? Чого не траплялось, чого не доводилось! І не сказати, і не змалювати!
Що вам оце в дивовижу, то мені в обідень, що вам чудно та дивно, то мені воно так, як в борщі сало, або улітечку травиця,
Еге ж, бачив я його добре – не назирком, а так, як оцю чарку, що передо мною. Якби приміг малювати, то намалював би вам і ріжки, і копитце.
Щоб то мені його не розгледіти, попліч з ним сидючи та слухаючи, як він на своє лихо нарікає… І добре я його бачив і дізнав, яка йому сталася пригода. Може б, йому й раду дав, якби не дурна його голова.
Та, мабуть, нікуди вже дітись, треба усе з зачала і до ладу вам розказати. Слухайте ж, як було діло.
Може, чули ви, як позаторік весною я у неділю вранці опинивсь в проваллі попід греблею?
Під тую неділю я присмерком гуляв коло своєї хати. Гапка, бачте, заходилась хату білити, та “не лізь”, каже, “попід руки, гуляй отутечки, поки впораюсь”. Я гуляв.
Отака гулянка, та ще як чоловікові на думку яка-небудь прикрость навертається, не розважає. Покружив я, покружив коло хати, та й натрапив на стежку до греблі: одвідаю кума Демка Пелипаса.
Гапка, мабуть, плескала вам, ніби я нишком втік, так се її жіноча брехенька. Звісно, жінка: як нема, чого їй треба, то видума та й каже: “Ось воно є!” І не втікав я, і, як вона кликала, не вдавав глухого, а побрався собі спокійненько.
Сонечко вже запало за гору, річка ледве блискоче, віє весняний благий вітрець, а я йду та думаю, чи дома кум Демко, чи, може, подався до дядини. У дядини були колеса на спродаж, і хваливсь Демко, роздивлюсь, мовляв, і, як вподобаю та буде поцінно, то треба неодмінне ті колеса купити.
Кум Демко – хай царствує – був мій давній, трохи не з повиточку, приятель, то він до мене, а я до його й на пораду й на розвагу. Приходжу. Кум дома – рад, вітає: “А, Свириде друже!” Вітає і кумова жінка – вітає, а кирпонька вгору.
Не конешне вона влюбляла, як до чоловіка трапиться гість: такій чепурусі в жадібку попащикувать та побаришкувать, а поважна розмова їй смакує, як кошеняті редька.
– А чув, Свириде, – каже Демко, – що у Глушка коней викрали? Та не вночі, а вранці… А ти, Одарко – господине (до жінки то), чого стоїш, як мальована?
Ворушись та справляйся, бо послав нам Бог любого гостя, і треба його гарненько почастувати. Чуєш?
– Та чую ж, чую, – одвертає.
Зараз заходилась опоряджати стола, застилає скатеркою, становить чарочки… Може, й не рада, та мусить, бо хоч Демко був плохенький, жіночим витребенькам потурав, і жінка у його в хаті верховодила, а проте, як припаде приятеля почастувать, то літай, як муха, коли не хочеш, щоб очіпок злетів.
А Демко знов до мене:
– Чи ж не диво: ще по світанню той бідолаха Глушко бачив, стояли коні, а зійшло сонечко…
– Де там він їх бачив, як звечора до самого ранку під коморою безпритомний лежав! – озвалась Демчиха. – Не пив би горілки, не проворонив би коней!
– Оце жіночий розум! – сміється Демко, – начебто у тверезих коней не крадено? Хіба у тверезих шкоди не бува… Еге-ге! аби здорова на плечах голова!
Хто його й зна, в кого більш шкоди лучається, чи у п’яних, чи у тверезих…
– Ні, куме, – кажу, – що правда, то правда: горілка до добра не доведе!
(А сам поглядаю на Демчиху).
– Авжеж не доведе, – згоджується Демко. – Треба, бач, міру знати.
– Еге ж, міру! – почала, начебто кепкуючи, Демчиха
Та не доказала, бо Демко вже достав царягрядку, – така була в його не з малих пляшечка жбанком, – од якогось турчина, чи що, собі придбав, – і дає їй у руки: “Оковитої мені, та хутенько!”
Вона метнулась до шинку, а ми, дожидаючи, знов дивуємо та міркуємо, звідки навернулись ті сквапні молодці, що глушкових коней запопали.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)