Рятівний жарт. Тепер, лягаючи спати, я вже свої чобітки не ставлю в ногах, бо тоді до них частіше буде приглядатися тато. А такі оглядини, ох, нічого доброго не віщують мені.
Ну, хіба ж я винен, що підошви чогось аж горять під моїми ногами, каблуки, нагнівавшись один на одного, подаються врозтіч, а підківки на них протираються, неначе папір? Чомусь оці згризені на ковзанці підківки найбільше дивували й гнівили батька. Він цупко, наче мене самого, за вуха підтягував до світла понівечені чоботята й скрушно похитував головою: “У тебе, шибенику,
Я, повинивши голову, або мовчав як рибина, або наче зажурено кидав: “Хіба тепер залізо?” Від цих слів батька починали розхитувати веселощі, до тата приєднувалася мати, а далі і я з-під самого грому вскакував у сміх.
Зараз, напевне, багато хто й здивується: чого такі самі звичайнісінькі слова могли звеселити людей? Кажуть, на якомусь ярмарку одна в’їдлива тітка, вибираючи вальок глини, зневажливо прорекла: “Хіба тепер глина? От колись, за царя, була глина…” І ці темні слова тітки, якій навіть теперішня глина не змогла догодити, розвеселили веселогубих покупців і пішли гуляти
Галіфе з полотна
Чи знаєте ви, що таке галіфе з полотна? На це сам Микола Васильович Гоголь відповів би негативно: “Ні, ви не знаєте, що таке галіфе з полотна”. І краще б не відати цієї розкоші. Та багато чого довелося зазнати дітям тієї країни, що стала серцевиною нового світу.
Тоді і наші майбутні вчені, і майбутні астронавти, і чародії слова’. прокидалися і засинали під хурчання маминого веретена. Це хурчання приносило їм у сни джмелине дзижчання, і спів рожевої гречки, і помах крила вітряка, і якісь такі думи, від яких у людини прорізалися нові дерзання чи крила.
Коли ви не знаєте, як наші матері білили полотна, то ви багато чого втратили. Рано-вранці, коли в селі позіхає ледащий туман, на лужок із полотном на плечі приходить – господиня. Вона стає обличчям до приімленого сонця, накупує ним свої вії, щось довірливо шепоче йому.
А далі жінка босоніж, як лелека, входить у воду, вибираючи таке місце, щоб низ полотна лежав на воді, а верх насновувався променем. Коли б цього не було, то взимку наші суботні сорочки не пахли б м’ятою, не озивалися б зозулею і не марилося б нам весною. (За М. Стельмахом)
Що мені неприємно і що я любив
Який маленький лежу я в дідовому човні і стільки вже знаю неприємних і прикрих речей. Як неприємно, коли баба клене або коли довго йде дощ і не вщухає. А як неприємно в одній руці нести велике відро води чи полоть і пасинкувати тютюн.
Неприємно ходить босому по стерні або сміятись у церкві, коли зробиться смішно. Неприємно дивитись на великий вогонь, а от на малий – приємно. І приємно обнімати лоша або прокинутись удосвіта і побачити в хаті теля, що найшлось уночі. Приємно, коли яблуко, про яке думали, що кисле, виявляється солодким.
Приємно, коли позіхає дід і коли дзвонять до вечерні літом. І ще дуже любив я, коли дід розмовляв з конем і лошам, як з людьми. Любив, їдучи на возі з лугу, дивитися лежачи на зоряне небо. Любив співи дівочі, колядки, щедрівки, веснянки, обжинки.
Любив гупання яблук у саду у присмерку, коли падають вони несподівано в траву. Якась тайна, і сум, і вічна неухильність закону почувалися завлсди в тому падінні плода. І грім, хоч мати і лякалась його, любив я з дощем і вітром за його подарунки в саду. (За О. Довженком)
Батько
Батько ішов зеленим полем у довгій білій сорочці і широких білих портках. Польові квіти трав припадали до нього, у складках одежі грався вітрець, він же пелехатив його сиве волосся і куйовдив довгу сиву бороду. Я задивився на нього зачудовано й думав: а чого не випало мені бути художником, живописцем?
Коли б доля судила стати саме ним, а я хотів би намалювати всемогутнього володаря, пана усієї великої верховинської землі, хазяїна зелених тіолів і непрохідних пралісів, роботягу з роботяг і красеня з красенів, я намалював би його, батька. Він велетом ішов би по гірській безмежній кісниці, зором повивав би все, а тлом йому, могутньому і всевладному, було б саме чисте небо. Він і сам немовби возносився на небо величчю своєї щедрої душі, красою земного єства.
А цілсло своєю сутністю належав би землі в горах Верховини, як її щедрість і окраса. Отій самій землі, котру квітчав житами і вівсами, оздобив садами й напоїв солоним, гірким потом. Отій самій, по котрій ішов уздовж і впоперек, шукаючи добро, несучи благодать, страждаючи, і надіючись, вірячи. (За І. Чендеєм)
Чудові синоптики
Чимало птахів – чудові синоптики. Придивіться уважно до снігурів, сорок, ворон, горобців узимку – ви теж зможете передбачити зміни в погоді. Ось заспівав снігур, а сорока сховалася під стріху – чекайте на хуртовину. Горобці ховаються в купи хмизу – невдовзі посилиться мороз.
Добрими віщунами змін погоди є ворони. Перед завірюхою вони гучно каркають, зграями в снігу купаються. А побачиш високо в небі тихий танок ворон – готуйся до снігопаду. Перед посиленням вітру вони тихо сидять на нижніх гілках дерев, а сіли дружно на землю – чекай відлиги. (За А. Валковою)
Весілля
Весілля справляли по-старосвітському. Дружки летіли верхи на конях по вулиці, на рукавах біліли хустки. По дорозі хутко шикувалися заслони, щоб перепиняти молодих і вимагати викупу.
По хатах у молодого і молодої востаннє оглядали столи, чи все є так, як годиться.
Скільки мелодій увібрала в себе чужа гармошка!. Ось співає скрипка чи розмовляє кобза, одна ледве помітна нота простягається в повітрі, її коливання таке ж, як і коливання повітря. Струна дає чистий звук.
Коливаються віки, вузьке, коло часу поширюється на все життя всього народу. Рівна, прозора, проста до геніальності нота з’єднує віки. Завмирають люди, дрижать їхні плечі від розкритої таємниці, тремтять вії від набіглої щасливої сльози. Та скрипка грає далі. Нота міниться, пролітають дрібні сплески звуку, ніби в скрипці проривається сміх.
Обличчя яснішають. Розчулена до краю душа жадібно сприймає веселі звуки. Ноги самі стукотять такт. – Годі вже їх стримати, коли грає зворушлива скрипка.
Старе й молоде рушає в танок. Ходором ходить подвір’я. (За Ю. Яновським)
По гриби
Я зіскакую на землю й розмірковую, куди ж гайнути по гриби: в березину чи в загороду Костюків, де весною бувають сморжі, влітку – суниці, а восени – опеньки. Та опеньки в нас – це не гриби, а, півгриби: їх, коли вони є, і п’ятилітній малюк назбирає. Інша справа – знайти боровика! Він так уміє притаїтися, що не кожний, навіть зіркоокий, побачить його.
Для мене зустріч з боровиком чи більш безпечним красноголовцем завжди буває несподіваною і радісною.
І от уже низом стало срібно-срібно, вище – золотаво, а вгорі – блакитно. Це березняк. Ось тут я вже пильную: це ж таке місце, де не тільки земля, але й дерево пахне грибами. Я присідаю навпочіпки і тихенько придивляюсь, що робиться довкола.
Тут галасувати не можна: гриб злякається людського голосу і піде в землю. Раптом моє серце тенькнуло, опустилось трохи вниз і радісно завмерло: невдалі красовито стоять два близнюки-червоноголовці. Вони такі молоденькі, що їхні зрошені туманом картузики не встигли відліпитись од міцних, товстеньких ніжок. Добрий день, хлопці-краеноголовці!”- кажу я до них, а вони мовчать. (За М. Стельмахом)
(1 votes, average: 5.00 out of 5)