Українська література 7 клас – Л. Т. Коваленко – Освіта 2015
“ТИ ЗНАЄШ, ЩО ТИ – ЛЮДИНА…”
ОЛЕКСА СТОРОЖЕНКО (1806-1874)
СКАРБ
Був собі чоловік та жінка. Були вони люди заможненькі, усього в їх доволі: і поля, і скотинки, і худоби, і хата простора з садочком і левадою. Послав їм Господь на втіху одного тільки синка – Павлусем звали.
Та вже ж і шанували, і пестували вони того одинчика! Не так батько, як мати. І що то вже за мати була! Між матірками – навдивовижу мати!
Вже Павлусь був чималий пахолок, а вона ще возилася
Як кладе його спати, то сама і стеле, і роздягає, і хрестить, і ще й котка співає, неначе над годовичком. Часом батько, дивлячись на се юродство, стане гримати на жінку і похвалятись, що він Павлуся віддасть у школу до дяка аж у друге село. Так куди!.. І не кажи… Така з неї добра і покірна жінка, а як дійде діло до її Павлуся. то як скажена стане: і очі витріщить, і запіниться, і за ніж хапається; крий Боже, що виробляє!..
Кажу ж вам, що й між матерями навдивовижу була мати.
Доріс Павлусь до парубка. Так його вигнало та розперло, такий став гладкий та опецькуватий! Пика широка та одутлувата, як у того салогуба, а руки білі та ніжні, як у панночки.
Та од чого б їм і пошерхнуть? Зроду не то щоб ціп або косу у руках подержав, – не взявся й за лопату, щоб одгребти сніг од порога, або за віник, щоб вимести хату. Було, старий і стане доказувать жінці:
– На яку радість ми його вигодували? Який з його хазяїн буде? Що з ним станеться, як ми помремо?..
Останеться він на світі, мов сліпий без поводатаря!
– Е, чоловіче, – одкаже жінка, – як Бог милосердний пошле йому щастя, то без нас житиме ще лучче, як теперечки!
Уже Павлусеві минув і двадцятий, вже б він і на вечорниці пішов, так мати не пуска.
– Не ходи туди, синку, – каже. – на вечорницях збираються самі п’яниці та розбишаки; там тебе обидять, віку тобі збавлять. Почекай трошки – я сама знайду тобі дівчину, саму найкращу на всьому світі, саму роботящу, вона буде тебе і годувать, і зодягать, і доглядать, як рідна мати.
Так не привів же їй Бог оженити сина. Раз вночі розвередувавсь Павлусь, як на живіт кричить: “Меду та й меду!” У старих на ту пору не було меду. Що тут на світі робити?..
Устала мати, накинула на себе свитину, не схотіла будить наймичку і сама метнулась по селу шукати того меду. А на той час піднялась фуга, що не то що уночі, а вдень не побачила б світу Божого. Бігала, сердешна, бігала од хати до хати (у кого й є, та каже нема: не хочеться уставать) та якось уже випросила у попа. За один цільничок обіцяла бузівка подарувати.
Трохи не замерзла, та таки принесла, і що ж?.. Павлусеві вже не до меду; заснув манесенький – ніяк його
І не розбуркаєш. Так через той-то мед занедужала небога та й вмерла. За нею вслід і батько ноги простяг, а наш Павлусь і не схаменувся, як зоставсь круглим сиротою.
Що ж з ним сталось?.. Правду казала мати: “Як Бог милосердний пошле йому щастя, то без батька і без матері житиме ще лучче, як за їх”. У покійників, – звісно, як у заможних хазяїнів, – був наймит і наймичка. […]
Отож після смерті старих наймит оженився з наймичкою і стали собі господарювати. Щастя, як горох з мішка, так і сиплеться на нашого Павлуся, і урожай у його луччий, як у других, і корів нема ялових. Накупили волів і послали кілька хур у Крим за сіллю, на Дін за рибою, построїли шинок із лавкою та й годують скриню карбованцями, як свиню горохом.
Кругом у сусідів талій давить скотину, а у Павлуся, як на сміх, хоч би один тобі віл іздох.
[…] Було, прокинеться вранці – зараз наймичка і ставить перед його душею жарену курку, або качку, або повнісіньку макітру вареників з сметаною; їсть неборак, аж за ушима лящить. Не вспіла наймичка його утерти, а він уже й уклався спати. Поспить на перині, лізе на піч поспати ще у просі.
Пообідає і знов куня; коли зимою, то знов у просо, а коли літом, то вийде у садок, ляже під грушею, а часом, глянувши угору, трошки й розсердиться: “Бісові груші, – пробубонить, – які спілі, і над самісінькою головою висять, а ні одна ж то не впаде у рот”. І щоб то дригонуть ногою та штовхнуть об цівку! То і посипались би, так. кажу ж, йому важко і поворухнутись. Лежить, лежить та й засне. Пополуднує – і знов іде у комору спати і спить вже аж до захід сонця.
Розбудить його наймичка вечеряти, нагодує, здійме свитину, чоботи, покладе на перину, а він тільки вже сам засне. Лучалось, наймит вернеться з поля і навідається до Павлуся, а тому й голову важко держати на плечах.
– А чи не смикнули б. пане Павле, люльки? – спитає наймит.
– Смикнув би, – пробелькоче Павлусь. – так люльки не знайду.
– Та ось же вона – біля вас на лавці.
– Та хто ж її наб’є?
– Та вона ж набита, я ж її вам набив, як їхав у царину. Отже, біля вас і справу положив!
Та викреше вогню, розпалить люльку і устромить йому у рот, то він і смокче. […]
Раз на зелені свята зібралось парубоцтво шукати скарба. […] Ідуть біля Павлусевої хати, от один парубок і каже:
– Знаєте що, хлопці! Візьмемо з собою на щастя Павла Лежня (таке приложили йому прізвище), то вже певно знайдемо скарб: він такий щасливий, що такого і на всьому світі не знайдеш!
Підійшли парубки до вікна (вікно було одчинене), дивляться, а Павлусь розпластався на перині і хропе на всю хату.
– Пане Павле, а пане Павле! – гукнули парубки. – Ходім лишень з нами скарбу шукати!
– Не піду! – одрізав Павлусь.
– Ходім-бо! – просять парубки, аж кланяються. – Ми тебе так з периною на руках і понесемо; не тебе нам треба, а твого щастя. Як ти з нами будеш, то, може, Бог дасть, і знайдемо скарб.
– Еге!.. Як Бог дасть, то й у вікно вкине!.. – одказав Павлусь. – Не піду!
– Дожидайся ж. поки тобі Богу вікно вкине, а ми підемо шукати.
Зареготались та й пішли собі, заспівавши чумака.
Ходили, ходили по степу аж до вечора. Шукали, розкопували могили, до всього приглядувались – і нічогісінько не знайшли. Розказують люди, що часом скарби і самі вилазять на верх землі, перекинувшись у яку-небудьпакость: у старого шолудивого діда, або у миршавеньке козеня, або у дохлу кішку. Кому щастя, той і пізна скарб.
Так, кажу, до всього приглядались – і нічого не побачили. Вже вертаючись, як смерклось, недалечко од села дивляться – лежить край дороги дохлий хорт. Мабуть, давно й і здох – аж гидко до його і близько підступити. От один парубок і каже:
– Слухайте, хлопці: візьмемо сього хорта та шпурнем Лежневі в хату – нехай се буде той скарб, що Бог йому у вікно вкине.
Парубкам подобалась ся вигадка; от вони підняли того хорта на дрючок та й понесли. Підійшовши тихенько до Павлусевої хати, розмахали хорта та й шпурнули в вікно, а він як бебехнеться об поміст, так і брязнув, і задзвенів, і, як жар, по всій хаті розсипався дукатами!
– Тривай, не руш! – закричали парубки. – Се наш скарб, се наші гроші…
– Брехня! – каже Павлусь, – се мій скарб, се мені Бог у вікно вкинув! А що? Я ж вам казав – не вірили?
Парубки не слухають його та товпляться в хату, а тут на той галас де не взялись наймит із наймичкою, убігли в хату, за рогач та макогін, як штурхнуть одного, другого – так вони й угамувались.
– Будь ласкав, – кажуть парубки, – хоч що-небудь дай за те, що принесли твому хазяїнові скарб!
Наймит кинув їм кілька дукатів та й каже:
– Нате вам за працю, а се наші гроші, бо самі таки розсудіть: хто б їх у чужу хату вкинув, якби не сам Бог того схотів!
Та, сеє кажучи, позбирав наймит гарненько дукати і сховав їх у скриню.
Отакий-то був щасливий наш Павлусь! Сказано: як кому Бог дасть щастя, то не треба йому й рідної матері, не треба і скарбу шукати: сам скарб його знайде. А другому неборакові на бездоллі у те ж саме вікно, у котре вкинувся скарб, улізе злодій і останню сорочку витягне; не поробить день, то на другий і їсти нічого.
Щаслива нитка до смерті не ввірвалась Павлусеві. Найшлась і дівчина, що, як той скарб, сама до його лицялась. Послав йому Господь і діточок, покірних, слухняних, працьовитих, не таких, як він пудофет, а у матір, бо жінка його була невсипуща господиня. І віку йому таки чимало протяг Господь: до білого волосся доспався.
Спав, спав, аж поки навіки не заснув.
Що таке на світі щастя? – спитав би я у дуже письменних. Частенько чуєш, люди кажуть: отой щасливий. Глянеш на того щасливого, а він тобі показує на другого, а сам жалується на свою недолю.
Зовуть щасливими і тих, що увесь свій вік нічого не дбають, як мій Павлусь. Бог їм усе дає, а вони нудяться світом, не знають, що у них є і чого їм треба. Зовуть і скупого щасливим, бо у його багацько грошей; а він, неборак, увесь свій вік стереже тих грошей, як рябко на ланцюгу, ніякої користі з них не має – і голодний, і холодний, ще гірш од якого-небудь бідолахи.
Ні, панове, по-моєму, той тільки щасливий, хто другому не завидує, а дякує Бога за те, що він йому послав, – той, кого Господь благословив на добрі діла, що розкинулись вони по світу, як розрослась пшениця на добре виораній ниві.
Нагодує вона і пахаря, і його сусідів, попаде од неї скибка і старцеві в торбу. Не той тільки щасливий, що сам натріскається і виспиться, а той, що й другого нагодує і заспокоїть, бо у такого і душа буде не голодна. Оце ж так загвоздив вам з-письменська, щоб самі одгадали, чи мій Павлусь справді щасливий, чи, може, таким тільки прозвали його зависливі люди.
Гледіть же, щоб не було по приказці: “Хвалить шинкар п’яницю, а дочки своєї за його не віддасть!” Завидуєте щастю мого Павлуся, а ніхто б не схотів бути Павлусем.
БУДЬ УВАЖНИМ ДО СЛОВА
Па́холок – слуга.
Пу́цьвірінок – тут: маленька дитина.
Годовичо́к – дитина, якій виповнився рік.
Юро́дство – безглуздий учинок, безглузда, неприродна поведінка.
Опе́цькуватий – невисокий, але товстий, незграбний на вигляд.
Оду́тлуватий – товстий, ніби налитий водою.
Ціп – ручне знаряддя для молотьби.
Сви́тка – старовинний довгополий верхній одяг.
Фу́га – хуга, заметіль, хурделиця.
Цільничо́к – стільник: лист, утворений чашечками з воску, який бджоли й оси роблять для зберігання меду.
Бу́зівка – бичок.
Шино́к – невеликий заклад, де продавалися на розлив спиртні напої; корчма.
Лв́вка – крамниця.
Та́лій – тут: хвороба.
Ройо́к – від рій: сім’я бджіл.
Макі́тра – глиняний посуд великого розміру.
Шолуди́вий – дуже поганий.
Ми́ршавий – який має непривабливу зовнішність, нездоровий, жалюгідний вигляд.
Макогі́н – дерев’яний стрижень із потовщеним заокругленим кінцем, яким розтирають у макітрі мак.
Пудофе́т – тут: ледар.
ПОМІРКУЙ НАД ПРОЧИТАНИМ
1. Визнач, хто розповідає історію про Павлуся. Свою відповідь обгрунтуй.
2. Досліди мовлення оповідача твору. За ним визнач, хто він такий: пан чи селянин, освічений чи ні тощо. Відповідаючи, цитуй уривки з оповідання.
3. Поясни, чи є Павлусь ідеалом для оповідача твору. Чи відповідає образ лежня народному уявленню про справжню людину? Свою відповідь обгрунтуй.
4. Чи правильним буде твердження, що ідеал людини для оповідача й самого автора збігаються? Свою відповідь обгрунтуй.
5. Поясни, як автор розвінчує паразитизм Павлуся.
6. Добери з оповідання приклади, що ілюструють засоби зображення комічного у творі:
– комічні ситуації;
– комічний портрет;
– комічні порівняння, фразеологізми, прислів’я;
– просторічні та лайливі слова;
– гіпербола;
– іронія.
7. Поясни, яку функцію відіграє гумор в оповіданні.
8. Оповідач стверджує, що той тільки щасливий, хто другому не завидує, в дякує Бога за те, що він йому послав. Чи можна на цій підставі стверджувати, що Павлусь – щаслива людина? Свою відповідь обгрунтуй.
9. Вислови своє ставлення до того, що таке щастя. Про яке життя мрієш ти?
10. Поміркуй, що відображає заголовок – тему чи головну думку твору. Свою відповідь обгрунтуй.
11. Визнач тему, ідею та головні проблеми твору.
12. Доведи, що “Скарб” О. Стороженка – оповідання.
ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ
1. Склади в зошиті план до характеристики образу Павлуся Лежня.
2. Зроби закладки в підручнику відповідно до плану характеристики образу.
3. Усно за планом охарактеризуй Павлуся.
ТИ – ТВОРЧА ОСОБИСТІСТЬ
Намалюй комікс за мотивами твору О. Стороженка “Скарб”. Продемонструй його своїм однокласникам.
ТВОЇ ЛІТЕРАТУРНІ ПРОЕКТИ
Природа щедро наділила О. Стороженка талантами. Він був вправним музикантом, виконавцем творів на віолончелі. А ще захоплювався скульптурою.
За проект пам’ятника Нестору Літописцю Санкт-Петербурзька Академія мистецтв присудила йому звання художника, за іншими даними – диплом академіка, а за мистецькі роботи нагородила медаллю.
Багатогранні таланти мали й інші члени родини Стороженків, зокрема українські композитори Левко та Дмитро Ревуцькі, український театрознавець, педагог і театральний критик Валер’ян Ревуцький.
Вивчи внесок цих діячів у розвиток української культури. Підготуй презентацію за результатами дослідження й представ свою роботу на наступному уроці.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)