Відомий факт, що поезія П. Тичини неоднорідна за своїм художнім значенням і художньою красою. Рання поезія П. Тичини становить великий інтерес із погляду стильових ознак і свідчить про нахили поета до символізму як одного з найбільш яскравих в українській літературі модерністських стилів.
П. Тичина зумів піднести українську поезію на рівень світової, виражаючи в оригінальних мистецьких формах те, що народжувалося у його душі і в його настроях. Поет був майстром політичної, громадянської, філософської, пейзажної лірики, але найвідвертіше
Молодий Тичина – співець гармонії. Особливо яскраво це виявляється у збірці ” Сонячні кларнети “. Поняття гармонія охоплює широкий смисловий спектр – це і гармонія людської душі, природи й космосу, відчуття ідеалу, без якого буття немислиме, відчуття особливої божественної субстанції, яка творчо проймає все суще.
Гармонія прочитується у збірці ” Сонячні кларнети ” і як філософська категорія, і як поетична ознака.
А знаменний образ збірки – Сонячні кларнети – покликаний опоетизувати цю гармонію і наголосити на здатності мистецтва її осягати й
Вірш Тичини завжди плине природно й легко, він грайливо-граційний. З цього приводу дуже точно висловився Євген Маланюк, який відзначив, що Тичина пише, як сонце світить, як пташка співає.
Поезія П. Тичини наближується до музики. Музикальність поетичної мови виявляється, зокрема, в ключових образах із царини музики, що набувають символічного значення.
У поезії Тичини символ стає одним із провідних тропів, за допомогою якого автор стисло і яскраво передає певну ідею. “Ви знаєте, як липа шелестить…”: нічний весняний шепіт липи звучить піснею кохання. В уяві постає прекрасна весняна ніч, яка дарує чарівні, незабутні почуття.
Кохання – як дар безцінний і до того ж довічний: щаслива зустріч може мати трагічне завершення, кохану людину можна втратити, але назавжди залишається пам’ять, котра іноді довша за саме кохання. Природа і ліричний герой поезії – це єдиний живий організм.
Природа співчуває герою, переживає разом із ним нерозділене кохання, відгукується на його звертання до милої, недосяжної:
Ви знаєте, як сплять старі гаї? –
Вони все бачать крізь тумани.
Ось місяць, зорі, солов’ї…
“Я твій”, – десь чують дідугани.
А солов’ї!..
Через образи природи поет відтворює настрої і почуття ліричного героя. Шелест липи, сон старих гаїв, місячні весняні ночі – ці символічні образи просякнуті глибиною, щирістю і почуттям закоханості, світлої радості.
Відсутність однозначності, виваженості, впорядкованості у поетичному світі П. Тичини позначилася і на синтаксичній побудові творів. Ми не зустрінемо синтаксично завершених словесних конструкцій.
У нього переважають уривчасті фрази, недомовленості, з яких вимальовується цілісна картина.
Краєвиди і любовні звертання-сповіді пройняті ліричним теплом, набувають щиро-пристрасного, піднесено-патетичного звучання, позбавленого й тіні якоїсь фальші чи манірності.
Людяність у любовних поезіях підкреслюється тим, що йдеться в них найчастіше про нерозділене кохання, яке попри все приносить щастя, повноту відчуттів. Очі милої – то прозоре небо, у якому можна побачити ціле море діамантових зір, вони “горять-усміхаються, чудові, ясні”. Це перший мажорний акорд ліричної сповіді “Коли в твої очі дивлюся…”. І відразу звучить мінор: “Ах, очі, ті очі!.. Кохана, Чом серце твоє не таке?”
Вірш побудований не лише на протиставленні інтонації, а й на протиставленні образів-символів, кольорів: очі – “небо прозоре”, серце – “поле туманне у жовтні”, очі – “брильянтових зір ціле море”, серце – “суха бадилина”, очі – “горять-усміхаються, чудові, ясні”, серце – “спить груддя важке”. Буяння природи – відцвітання природи, очікування неземного кохання – земне звичне розчарування.
Інші почуття відображені у вірші “Я сказав тобі лиш слово”. Кожний рядок поезії пройнятий пристрастю і знайденою нарешті у світі гармонією.
Ліричний герой закоханий до нестями: тихе ніжне слово викликає навкруги справжню бурю – “сонце задзвеніло, гай далекий засміявся”. Від солодкої муки, яку дарує погляд коханої, від обережного дотику до її руки за ставом розлітаються білі гуси. Звернімо увагу на символіку кольорів: білий – колір, який асоціюється із чистотою, непорочністю.
Усі земні турботи, переживання розлітаються в уяві героя і зникають – такою дивовижною є сила кохання:
Заглянув я в твою душу.
До серденька притулився.
Бачу – вишні розцвітають.
Чую – тихий спів полився.
Ліричний герой переходить межі реального світу, він будує власний світ гармонії і щастя. У цьому світі можна відчути, побачити, доторкнутися до душі коханої, можна притулитися до її серденька і зігрітися її теплом. Розцвітають білі вишні, які невдовзі перетворяться на червоні соковиті ягідки, білу кригу розтоплює весела танцюристка весна.
У книзі кохання, яку тільки-но розкрив закоханий юнак, панує весна, буяє весна, танцює весна. Цей дивовижний світ почуттів, емоцій, настрою так відрізняється від нашого реального раціоналістичного й іноді жорстокого світу, що виникає бажання оселитися назавжди саме тут.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)