Іван Багряний з тих письменників, що відчули на собі весь жах репресій, катувань, фізичних та моральних знущань. Щоб нарешті позбавитися гнітючої атмосфери підневільного життя, звільнитися від страшних спогадів, він емігрував з України. І саме там, в еміграції, йому вдалося написати неперевершений за правдивістю роман “Тигролови”, чи не найпершу чесну розповідь про сталінські концтабори.
“Вирячивши вогненні очі, дихаючи полум’ям і димом, потрясаючи ревом пустелі і нетрі і вогненним хвостом замітаючи слід, летів дракон”. Це
Це був смертний вирок, бо мало хто залишався живий після тяжких випробувань, після катувань нелюдських, після голоду та холоду, які звалюють і вбивають людину. Як пише Багряний про той поїзд, “то є етап, то є “ешелон смерті” – етапний ешелон ОГПУ-НКВС”. На цьому поїзді везли у лабети смерті ні в чому не винну людину, нащадка гетьмана Дем’яна Многогрішного Григорія Многогрішного.
На щастя, йому вдалося залишитися живим і втекти.
Коли
Тут їхали заробітчани, самі й з дітьми. Місяцями мандрували вони, голодні та брудні, спочатку окрилені надією, а потім опановані розпукою. Вони намагалися влаштуватися, знайти місце, де можна заробити і утримувати родину. Голод вигнав їх із насиджених місць і погнав у незнайому та жахаючу далечінь, щоб вбити їх десь на страшних шляхах важкого життя.
Люди розмовляли, ділилися своїм горем. Хтось розповідав про те, як людей вербували до Владивостока. Спочатку “щедро мастили”, а потім виявилося, що “худобу ліпше трактують”.
Якийсь юнак розповідав що його ніде без паспорта не приймають, а в селі його не дають. Ще і ще чулися розповіді людей про свої нещастя. У Григорія навіть запаморочилася голова. “Те, що він почав забувати, – ціла ота трагедія його народу, – навалилась на нього всім тягарем… “
Хлопець зрозумів, що зараз вся Україна стала схожою на той товарний поїзд, що їде в нікуди. Люди самі відчувають страшенну безвихідь, хочуть щось змінити, але усі їхні спроби виявляються марними. Україна стала підневільною, у неї забрано увесь хліб, усе зерно, і тепер люди гарячково намагаються якось покращити своє життя. Вони просто хочуть вижити і дати змогу своїм дітям знайти своє щастя.
У Григорія промайнуло у голові: “Уся! уся його. Вітчизна ось так – на колесах поза гетто, розчавлена, розшматована, знеособлена, в корості, в бруді… розпачі!., голодна!., безвихідна!., безперспективна!..” Чи знайде вона хоч колись вихід, чи вдасться хоча б її дітям відчути себе вільними, щоб не боятися за завтрашній день? Чи вічність їм їхати цими поїздами у якусь невідому далечінь, не знаходячи для себе ні відпочинку, ні надійного пристановища?
Здається, що цей поїзд став своєрідним етапом, і навіть люди з товарного поїзда бачили в етапівцях, що знаходилися з обох боків їхнього ешелону, “своїх”. Чутно було сміх, жарти – наче зустрілися близькі родичі, яким добре разом. Нарешті ешелони розійшлися, але сміх ще довго залишався у повітрі. “Хтось з’їхав з глузду в цій країні.
З одного кінця землі гнав етапи в другий, а їм назустріч гнав такі ж етапи”.
Ще довгі роки довелося мандрувати українцям шляхами безвиході та глузувань. Вони були змушені шукати своє втрачене щастя, голодні, брудні, без домівки і віри у життя. Як болісно стає на душі, як карається серце, коли читаєш страшну правду про голодні роки, про жахливі табори, про знущання та розпач українських людей! По усіх усюдах котяться “етапні” поїзди, везучи знесилених, зневірених українців. Тільки куди?
Мабуть, у безвихідь, чи, може, на новий етап, на справжній? Як хочеться, щоб більше ніколи нам не зустрівся “цей плач на колесах, цей неетапний етап, цей найдемократичніший “експрес”, ні – ковчег горя, проклять і сліз материнських”. Нехай він залишиться у минулому, страшному минулому нашої Вітчизни.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)