Добре, учителю, ти небокраї підняв нам людського стремління, Добре, що ти нас на крила узяв у довір’ї своєму, Добре, що ти нас збентежив красою великого серця, Добре, що ти в наші руки поклав несподівано Землю… М. Вінграновський Письменницькі щоденники – це особливий і своєрідний жанр літератури, в якому перед читачем розкривається неординарна особистість митця, його потаємні думки, творчі задуми, переживання, окремі епізоди його біографії. Олександр Довженко – єдиний митець, який за умов тоталітарної доби здобув насправді світову
Але цей творець прожив зовсім нетипове життя, змушений був відмовитися від своїх переконань під тиском ЧК, повинен був створювати антиісторичні твори. Та правда його мистецтва проривалася крізь усі заборони та цензури. “Україна в огні” та “Щоденник” Олександра Довженка розкрили перед читачем усю глибину страждання великого митця в період найтяжчих для України випробувань. Слова письменника про “землю-полонянку”, “одвічну мою полонянку”, “невдашну нашу історію” відображають усвідомлення реального
Ми не можемо повністю познайомитися з текстом “Щоденника” нашого українського кіномитця, оскільки він перебуває у московському архіві і був закритий навіть для науковців до 2004 року. Та сподіваємося, що тепер читач зможе з ним ознайомитися вповні. Чому ж і досі записи Олександра Довженка такі небезпечні для офіційної влади, чому ми не можемо їх читати вільно?
А тому що “Щоденник” – страшний документ часу, коли митець весь час змушений був озиратися: чи не сказав я нічого зайвого? Згадаймо, наприклад, як уже під час творчого злету Довженко зазнає нищівного розгрому, як 31 січня 1944 року відбулося засідання Політбюро ЦК ВКП(б) з таким порядком денним: “Про антиленінські помилки й націоналістичні збочення в кіноповісті О. Довженка “Україна в огні”. На це засідання було запрошено автора, який почув про себе, що він “куркульський підспівувач”, “відвертий націоналіст” і під нього залишиться “мокре місце”. І, нарешті, висновок: “України в огні” – платформа вузького, обмеженого українського націоналізму.
Ворожого ленінізму, ворожого політиці нашої партії та інтересам українського й усього радянського народу”. Митець писав у той час: “Господи, пошли мені сили!”. Залишається дивуватися й радіти, що митця тоді не розстріляли, як багатьох інших, чиє сприйняття дійсності йшло у розріз з офіційною доктриною. Та гідність його намагалися принизити, його було позбавлено внутрішньої рівноваги, і майже все життя письменник не міг повернутися в Україну.
У записах щоденника ми бачимо також глибоку оцінку Другої світової війни: “На українських ланах і селах в огні і полум’ї вирішується доля людства, вирішується велетенська проблема світової гегемонії, вирішується доля людства на нашій недолі. Така нещаслива земля наша. Така наша доля нещаслива.” Цей запис було зроблено 5 квітня 1942 року, а через десять днів письменник записав: “Світе мій убогий! Покажи мені, де на тобі пролилося ще стільки крові, як у нас на Україні!
Нема другої України! Нема!” Митець з притаманною йому прозорливістю може не тільки емоційно співпереживати долі своєї країни, але й усвідомлювати чітко політичну ситуацію в країні, глибоко її аналізувати. У творчості Олександрові Довженку не судилося бути вповні вільним, бо цього не дозволила йому епоха тоталітаризму, а у своєму “Щоденнику” він міг компенсувати недостатність свободи слова, вилити наболіле зі своєї чутливої душі. “Щоденник” Олександра Довженка – це справжнє одкровення мислячої людини, яка не могла не бачити, яка правда приховується за лакованими брехливими гаслами. Ось кілька цитат з твору: “Багата держава, яку утворюють бідні люди, – абсурд!
Держава не може будувати свій добробут на бідності і обдертості своїх громадян”; “Будуть мстить українському народу слідчі з трибуналами, будуть мстить всьому народу. Уже мстять”; “Я не хочу жити краще свого народу, я не можу і не хочу жити і бачити нищення, кохання мого народу”. Письменник розуміє виняткову роль митця у складній українській дійсності, але й відчуває, що говорити правду в умовах тотального гноблення думки неможливо.
Тому він пише в щоденнику: “Якщо вибирати між красою і правдою, я вибираю красу. У ній більше глибокої істини, ніж у одній лише голій правді. Істинне те, що прекрасне”. І справжнім болем сповнені такі рядки, які вражають читача глибиною страждання й пригніченості митця: “Сьогодні роковини моєї смерті.
Тридцять першого січня 1944 року мене було привезено в Кремль. Там мене було порубано на шмаття і окривавлені частини моєї душі було розкидано на ганьбу і поталу на всіх зборищах. Все, що було злого, недоброго, мстивого, все топтало й поганило мене.
Я тримався рік і впав. Моє серце не витримало тягаря неправди й зла”. Але митця не могли зламати брехня, наклепи та трибунали, він мусив жити й творити задля свого народу, він розумів це і у 1945 році написав: “…Я не Хрущову належу. Я не його прикріплений. І не Україні одній я належу. Я належу людству як художник і йому н служу, а не кон’юнктурним намісникам України моєї та її лизоблюдам і гайдукам п’яненьким.
Мистецтво моє – мистецтво всесвітнє. Буду творити в ньому, скільки вистачить сил і таланту. Буду, кочу жити добром і любов’ю до людства”.
Можна ще довго мандрувати сторінками “Щоденника” Олександра Довженка, але ми зрозуміли одне і, як мені здається, найголовніше: митця не може знищити тиск зовні, тому що сила й правда мистецтва вічні, і історія повернула нам Довженка в усій його правдивості.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)