Не намагайтеся звести Батьківщину до тілесного, до землі й природи… Подивитеся: силою доль ми відірвані від усього цього, а вона незримо присутня в нас. И. Ільїн Я вважаю, що питання про Батьківщину й Істину, поставлений таким чином, зовсім не риторичен для нинішнього покоління росіян.
Тому що багато років ми живемо з готовими формулами на цей рахунок. Наприклад, А. Блок зробив висновок: Так, і такий, моя Росія, Ти всіх країв дорожче мені. Це блоковское моральне одкровення стало на довгі роки традиційним, обов’язковим для наших письменників
Я на ходжу, що людина може бути корисний своїй країні тільки в тому випадку, якщо ясно бачить її; я думаю, що час сліпих влюбленностей пройшло, що тепер ми насамперед зобов’язані батьківщині істиною”. Мені, сучасній людині, що знає з історії шлях батьківщини і являющемуся свідком сьогоднішніх подій, безсумнівно, ближче думка Чаадаєва.
У цьому змісті, я вважаю, А. Блок був більше співзвучний радянському часу, що просто вимагало такої любові від громадян. Якщо уважно оглянутися, то виявиться, що в російській літературі полеміка Алл С о ч. Р У на цю тему ведеться давно.
Федір Іванович Тютчев, засмучений видом сучасної йому Росії, пише: Ці бедные селенья, Ця вбога Природа – Край рідний долготерпенья, Край ти російського народу! Не зрозуміє й не помітить Гордий погляд іноплемінний, Що протягає й таємно світить У наготі твоєї смиренної. Пригноблений ношею хресної, Всю тебе, земля рідна, У рабському виді Цар Небесний Виходив, благословляючи.
Тут уже – не сліпа любов, хоча вірш написаний набагато раніше блоковского.
Але це, по-моєму, вираження смиренної рабської любові. Любові, заснованої на християнському відношенні до страждань. Така любов перебуває в просторі між ІСТИНОЮ й БАТЬКІВЩИНОЮ
Вона навряд чи здатна на порив до дії, до творення. Це помітив Олексій Костянтинович Толстой і вступив з Тютчевим у полеміку: Обдаривши досить рясно Нашу землю, Цар Небесний Бути богатою й сильної Повелів їй повсюдно. Але щоб падали селенья, Щоб ниви пустували – Нам на те благословенье Цар Небесний дав навряд чи! Ми безтурботні, ми ледачі, Усе з рук у нас валиться, И к тому ж ми терплячі – Цим нема чого похвалятися.
Як бачимо, А. К. Толстой буквально уражає із приводу тютчевской любові кродине.
Істина для нього дорожче родового почуття. Це протистояння помітно й у прозі. Якщо тютчевские одкровення довелися до двору демократові Чернишевському, західникові Тургенєву й навіть такому поглибленому реалістові, як Достоєвський, то Іван Бунін, перший росіянин нобелівський лауреат, вустами свого героя сказав: “Боже милостивий!
Пушкіна вбили, Лермонтова вбили, Рилєєва задушили… А Шевченко?
А Полежаєв? Скажеш, – уряд винувато? Так адже по холопі й пан, по сеньке й шапка.
Ох, так є чи ще така сторона у світі, такий народ, будь він тричі проклятий?” Бунін вустами свого іншого героя Кузьми, філософа з Дурновки, полемізує на цю тему із самим Гоголем: “Русь!
Русь! Куди мчиш ти? – прийшло йому в голову вигук Гоголя. – Русь, Русь!.. Ах, пустоболты, прірви на вас немає!
” И потім в “Окаянних днях” про “любов до народу – ще один архетип, цього разу інтелігентський, що дає індульгенцію, що заохочує крайні прояви цієї любові – народоложество в активних народолюбцев…” і т. д. Звичайно, всі згадані мною письменники були великими мислителями й самовіддано боролися за кращу частку Росії. Але погляд на істину й батьківщину в них був різний. Міркуючи на цю тему й зіставляючи думки великих людей Росії, я дійшов висновку, що письменники, як і всі інші люди, схильні ідеалізувати не тільки минуле й Майбутнє, але й сьогодення, хоча реальність найчастіше набагато складніше. І мені здається, відповідь на питання, що вище – ІСТИНА або БАТЬКІВЩИНА – може бути тільки один: у прагненні до Істини не втратити Батьківщину, а в любові до Батьківщини не переглянути Істину
(1 votes, average: 5.00 out of 5)