У Серьожі є свій голос гарний.
Він любить Росію по-своєму.
Як ніхто інший. І оспівує її по-своєму.
Берези, місяць, житні поля, озера –
Ось його пісня. І співає він її всією
Своєю істотою.
А. Андрєєв
За темною грядою лісу сідало руде, нерозчісане, ніби спросонку, сонце. Востаннє освітило багряною зливою променя розкидані скирди, пухнаті хмари, заглянуло мені в очі. Можливо, воно хотіло запитати, чи не чула я що-небудь про рязанського хлопця з русявим, ніби спіле жито, волоссям, синіми, як небо, очима і чистою, немов весняний
Сонце, зупинися на мить! Я розповім тобі про Сергія Єсеніна, розповім про його лірику, розповім, чому я полюбила вірші.
Вірші Єсеніна я люблю відтоді, як ввійшла в чарівний світ поезії. З тих пір багатогранність, своєрідність його творчості не перестає дивувати мене.
Все глибше вивчаючи життя і творчість поета, я покохала його всією душею і хочу бути співцем його поезії. Чому? Я часто ставила собі це запитання.
Дійсно, чому так близькі і зрозумілі його вірші і сьогодні? Мабуть, через його глибоку любов до своєї батьківщини, до свого народу, через безмежну любов до природи, її красоти,
Лірика поета жива однією великою любов’ю – любов’ю до батьківщини. Почуття батьківщини – основне у творчості Сергія Єсеніна. Багато поетів намагалися розкрити тему батьківщини у своїх творах.
Але так, як зробив це Єсенін, по-моєму, не вдавалося нікому. Він із гордістю називав себе “крестьянским сыном” і “гражданином села”. Де б не був Єсенін, на яку б вершину слави він не піднімався, він завжди бачив Русь селянську, жив її надіями.
У віршах Єсеніна не тільки “светит Русь”, не тільки звучить тихе признання поета в любові до неї, але і виражається віра людини в її майбутнє, велике майбутнє рідного народу.
Єсенін завмер на місці. Йому уявляється величезна, без кінця і краю Русь, уся залита березовим світлом, встала рядком хат уздовж Оки. “Родина моя, – прошепотіли губи, – Родина”. І раптом замовкли, тому що знайшлися інші слова:
Гой ты, Русь моя родная,
Хаты – в ризах образа…
Не видать конца и края,
Только синь слепит глаза.
Єсенін з відвертим теплом оспівує неповторну красу рідного краю. Як він його любить! Він закоханий у безкраї поля, ліси, у своє рязанське небо, у польові квіти.
Вже давно усе стихло навколо. А він не міг заснути. Йому раптом захотілося побачити маленьке лісове озерце, де він, босоногий хлопчисько, ганявся за косими променями сонця, молоду берізку, яка влітку полоскала свої коси у воді, а взимку дзвеніла кришталево ними.
Завтра – початок сінокосної пори. І скільки потрібно сил, щоб з ранку до вечора махати косою. А людина ходить і ходить по рідній землі. І невтямки зіркам-пустухам, що не до сну поету, що він безмірно щасливий, тому що весь світ – для нього. Для нього цвітуть трави, для нього сміються пустотливі очі озер, і навіть вони, зірки, світять для нього. І мимоволі із серця на волю рвуться слова:
О Русь! Малиновое поле
И синь, упавшая в реку –
Люблю до радости, до боли
Твою озерную тоску!
Яка безмежна любов до природи! Мене захоплює неповторна єсенінська лірика, розуміння всіх тонкощів рідної природи й уміння передати це у віршах. Свої вірші про природу Єсенін створює за чорновим малюнком, накиданим самою природою і звіреним з загальною картиною природного життя.
Поет саджає горобину біля селянської хати. В “рябиновом костре” згоряють останні надії:
В саду горит костер рябины красной,
Но никого не может он согреть.
У Єсеніна загострений погляд на ті риси природи, які можуть бути уподібнені матеріальному світу. Навіть небесні світила він запрошує на землю. Місяць схожий на лоша, він теж рудий і “запрягается” в сани.
Під місяцем відбуваються найбільш болісні пошуки і відкриття самого себе.
У віршах Єсеніна все життя, із усіма поворотами, вибоїнами і зльотами. Єсенін пройшов недовгий, але тернистий життєвий шлях. Він оступався, помилявся, впадав у народництво, – це цілком природні “витрати” молодості, особистого характеру. Проте Сергій Єсенін завжди в пошуках, у дорозі, на крутих поворотах історії.
Усі особисті переживання, невдачі він відсуває на другий план у порівнянні з головним – любов’ю до батьківщини.
Що для людини найдорожче в житті? Я б відповіла: “Вітчизна”. І хіба не щастя оспівувати її красу?! Не можна жити на землі і не мати дому, батьківщини, матері. І не можна її не любити.
На траву впала роса. Станули в небі зірки-насмішниці. Світанок був якийсь рожевий і дзвінкий. Здавалося, скажеш слово тихо-тихо, а воно полетить через усю землю.
Десь далеко зайнялася пісня. На неї лунко обізвалися ліс, озеро, сонце. А Єсеніну захотілося до людей. Він вибіг на луг, подивився на рідні, знайомі до болю поля і завмер.
Тепер він твердо знав: у які б краї не закидала його доля, він ніколи не розлучиться ні з цією землею, ні з берізкою над ставом. Слова самі вишиковувалися в ряд:
Если крикнет рать святая:
“Кинь ты Русь, живи в раю!”
Я скажу: “Не надо рая,
Дайте родину мою”.
Це була його перша в житті клятва у вірності новій, сталевій Росії. Слова піднімалися у світанковій дзвінкій тиші до сонця і летіли над Руссю разом із вільними вітрами через ліси, озера, луки, крізь роки.
Пішовши з життя в 30 років, Єсенін лишив нам чудесну спадщину. Наповнена любов’ю до людини, до рідної землі, перейнята сердечністю, щирістю, добротою, поезія Єсеніна актуальна і сучасна й у наші дні. Багато його віршів стали піснями. І через все життя я пронесу томик віршів Єсеніна.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)