У житті люди часто говорять не те, що думають. У теорії літератури цей неявний, потаєний зміст, що не збігається із прямим значенням фрази, називається “підтекстом”. У прозаїчних добутках передати цей значеннєвий ефект досить легко за допомогою всезнаючого автора-оповідача.
Наприклад, у романі Н. Г. Чернишевського “Що робити?
” (гл.2, VІ) жвава мамаша Марья Олексіївна Розальская звертається до своєї дочки Вірі: “Друг мій, Верочка, що ти такий букой сидиш? Ти тепер із Дмитром Сергійовичем (домашнім учителем молодшого сина –
Перший був призначений домашньому вчителеві: “Ми вас дуже поважаємо, Дмитро Сергеич, і бажаємо, щоб ви були близьким знайомим нашого сімейства”. Другий зміст призначався дочки: “А ти, Верочка, не цурайся Дмитра Сергеича, я скажу Михайлу Иваничу (нареченому Віри – ПРО. П.), що у вчителя вже є наречена, і Михайло Иванич тебе до нього не буде ревнувати”. Для самої мамаши ці слова мали третій зміст: “Треба його (домашнього вчителя – О. П. ) приголубити;
Четвертий зміст видавав корисливий інтерес мамаши: “Приголубивши, стану йому говорити, що ми люди небагаті, що нам важко платити по карбованці за урок”.
Драма як рід літератури принципово відрізняється від прози тим, що в ній кожний персонаж характеризується через власне мовлення й учинки, без прямих підказок з боку автора п’єси. Тому створити підтекст у драмі значно сутужніше, ніж у прозі. А. П. Чехову це вдавалося завдяки особливій побудові діалогу між героями або цілого епізоду.
В. І. Немирович-Данченко назвав цю характерну рису чеховської драматургії “підводним плином”.
Прикладом “підводного плину” може служити монолог Раневской із другої дії. Любов Андріївна вважає, що руйнування послане їй на кару за гріхи: вона завжди смітила грошима; після смерті чоловіка зійшлася з коханцем; після трагічної загибелі сина, кинувши маленьку дочку на піклування безглуздого брата, виїхала у Францію, щоб забутися Сповідь героїні свідчить, що вона витратила кращі роки життя впустую, нічого серйозно не роблячи, цікавлячись тільки любовними пригодами, які окончились крахом: коханець знайшов неї в Парижу, обібрав і кинув. Після такого покаянного монологу здається, що Любов Андріївна усвідомила свої помилки, але занадто пізно (виправити що-небудь уже не можна), і в цьому укладений драматизм її образа.
Однак Чехов, використовуючи “підводний плин”, показує, що Раневская нічого подібного не почуває. Після серйозних міркувань про гріхи вона повинна б відключитися від навколишніх вражень, вражена гіркою правдою відкрилася, що їй зараз, пр самій себе.
Але немає! Вона чує вдалині музику місцевого оркестру й мріє: “Його б до нас зазвати як-небудь, улаштувати вечорок” (ІІ). Виходить, легковажна натура Раневской виявилася й тут, її каяття було неглибоким і не мало ніяких серйозних наслідків.
Наприкінці другої дії Аня, захоплена словами Пети Трофимова про гідне життя в ім’я майбутнього, вирішує, що виїде з будинку й буде жити не за рахунок селян, як її предки-поміщики, а власною працею. На вишневий сад опускається ніч.
Видали чутні голос Вари, що шукає Аню: “Аня! Де ти? “. Аня не відгукується й тікає разом з Петей до ріки, а навздогін їй несеться: “Аня! Аня!”.
Цей закличний лемент кличе молоду дівчину повернутися домийся Відповіддю на заклик стає тиша.
Сценічний епізод нарівні із прямим значенням (мрійливій дівчині в ясну літню ніч хочеться не спати, а гуляти по саду) одержує переносне (подтекстное) тлумачення: драматург підкреслює рішучість молодої героїні порвати зі своїм колишнім життям (будинком і маєтком) і йти назустріч нової, невідомої, але такого привабливого життя. Після Чехова прийом “підводного плину” стали застосовувати й інші російські драматурги. Наприклад, у самому кінці п’єси М. Горького “На дні” (1902) нічліжники, обговоривши неварте поводження зниклого Луки й вислухавши монолог Сатину про правду й Людину, співають невеселу пісню: “Сонце сходить і заходить, А в в’язниці моєї темно”.
У цей момент вбігає Барон і повідомляє, що Актор повісився.
Наступає тяжке мовчання. Ця пауза цілком з’ясовна: всі присутні уражені новиною, адже тільки півгодини назад вони бачили живого Актора й розмовляли сним. Загальне замішання Сатин виражає фразою, що зовні не має відносини до смерті Актора: “ех…
Зіпсував пісню… дурень! ” (ІV).
Хто цей дурень – Барон або Актор? Про яку пісню можна жалувати, коли зараз умер Актор, довірлива й незлобива людина? Фраза Сатину, сказана начебто б невлад, демонструє розгубленість нічліжників і вказує на їхні складні почуття: страх, подив, жалість Тут знову спостерігається ефект “підводного плину”: герої почувають і думають не те, що говорять. Кілька разів прийом “підводного плину” використовує радянський драматург А. Н. Кавунів у п’єсі “Таня” (1938).
В останній картині Таня, дільничний лікар, майже випадково зустрічається зі своїм колишнім чоловіком Германом Балашовим у маленькому сибірському селищі, куди її викликали до хворого маляти.
Як з’ясувалося, це був син Германа і його другої дружини – Юрик. У Тани й Германа теж був син, теж Юра, про яке батько нічого не знав, тому що Таня пішла від нього ще до народження дитини. Однак Танин Юра вмер два роки тому від дифтериту.
Їдучи із селища, героїня хоче розповісти Германові про своєму і його сині. Читач догадується про цей намір Тани завдяки виразній побудові епізоду Герман говорить про свою любов до сина, що міцно спить тут же в дитячому ліжечку, і дякує Таню за те, що вона вилікувала дитину. Таня “підходить до ліжечку, дивиться на сплячого Юрка й раптом обертається до Германа й вимовляє: “А ти знаєш, що я… що в мене був… Втім, тепер це ні до чого”” (8). Таня хотіла розповісти про померлого сина, але не зробила цього, щоб не засмучувати Германа.
Виявлене тут великодушність цілком відповідає її характеру, що поступово розкривається впьесе.
Часто в реальному житті людин по суті є зовсім не тим, чим він здається навколишнім його людям. Виявити щиру особу (“підводний плин”) знайомої або незнайомої людини – захоплююче завдання для уважного спостерігача й для теперішнього драматурга. Чехів, наприклад, в образі Пети Трофимова розрізняє зовнішній вигляд “недотепи” і прекрасні щиросердечні якості.
На перший погляд Петя – “облізлий пан”, смішний і неспритний. Він ніяк не може закінчити курс в університеті й тому живе бідно, випадковими заробітками. У нього не росте борода, він носить рвані калоші, його так потрясають докори Раневской на балі, що від збурювання він… падає слестници.
Він красиво говорить про необхідність працювати, а сам протягом всієї п’єси нічого не робить. Він єхидно поддразнивает Варю, називаючи її “мадам Лопахина”. При цьому він тактовна й розумна людина, що вірно судить про навколишнім.
Петя із симпатією ставиться до Раневской, поблажливо – до Гаеву, дружески – до Ані. Саме він розуміє й краще всіх формулює суть життєвої позиції поміщиків – власників вишневого саду. “Ви живете в борг, на чужий рахунок, за рахунок тих людей, яких ви не пускаєте далі передньої” (ІІ), – говорить він Ані. Саме Петя підказує Лопахину, що з вирубкою вишневих дерев треба почекати до від’їзду колишніх власників Так у п’єсі створюється неординарний характер героя, у якому переплітаються безліч рис, як і в реальній людині.
Підбиваючи підсумок, відзначимо, що прийом “підводного плину” у п’єсах Чехова замінив штучний драматургічний прийом – репліку “убік”. “Підводний плин” дозволило поглибити зміст п’єс і характери окремих героїв. Адже про людину, говорив Немирович-Данченко, варто судити не за його словами й навіть не по його справах, а по його думках. Свідома орієнтація драматурга на підтекст (“підводний плин”) неминуче веде до заміни традиційних драматургічних прийомів на нові: до ослаблення ролі головної сюжетної лінії й до розосередження дії по многим побічних сюжетних лініях (любовний трикутник Яша – Дуняша – Епиходов, вічні пошуки грошей у Симеонова-Пищика, дружба Ані й Пети й т. буд.); до особливого способу з’єднання комічного й ліричного; до ретельної розробки декорацій і звукового оформлення.
А в результаті остання п’єса Чехова відрізняється незвичайною правдивістю й переконливістю
(1 votes, average: 5.00 out of 5)