Якась претензія на світову значимість. Любов і кров. Шекспірівські страсті російської глибинки: гори трупів і фонтани крові.
Можна знайти в цьому нарисі тонку іронію, пародійний мотив переглядає в його словесній тканині. У Шекспіра все відбувається у фіналі його трагедій, де герої трощать один одного в капусту, труять, проколюють один одного шпагами, душать і каються. У Лєскова те ж відбувається – але спочатку, і якось буденно, без надриву й, головне, без каяття, цинічно й весело.
Лесковские герої, по суті, досить стійкі позитивні образи
А що ж хрипить купець, коли його душать Катерина й Сергій? ” – Що ж ви це, варвари?” Хто ці варвари, душогуби? Некрасовский виходець із народу, веселун-прикажчик, грамотій і книжки читає. А ще російська жінка “з бедних”, натура цільна, рішуча. “Коня на скаку зупинить, /У палаючу хату ввійде”.
А жила вона в будинку чоловіка таким життямям, що Лєсков іменує “нудьга російська”,
А далі всі як у пісні на вірші Аполлона Григор’єва: чорні кучері, червона сорочка, борода ледь пробивається, і куховарка Ксенія, “плетучись за Катериной Львівною, розповідає: – Усім злодій взяв, що ростом, що красою”. Так починається ця дика, кривава африканська пристрасть. У Лєскова все на контрастах.
Катерина – тендітна, тонка, легка, молода – і не красуня, але “по зовнішності жінка дуже приємна”, але якоїсь незвичайної інфернальної сили. Коштувало їй штовхнути Сергія в груди своєю витонченою ручкою – той відлетів на два кроки. Першою справою Катерина позбулася від свого цікавого свекра.
Умер восьмидесятилітній Борис Тимофійович “так, як умирали в нього в коморах пацюка, для яких Катерина Львівна завжди своїми власними руками готувала особливу страву”.
Потім настала черга рідного чоловіка, над яким ще й потішилися перед убивством: “Катерина засміялася й жагуче поцілувала Сергія при чоловіку”. Катерина душегубствует сама, її коханець лише руки тримає в жертви. Чоловік її тільки й устигає зробити, що сказати: “Попа, – тупо простонал Зіновій Борисич, з огидою відкидаючись головою якнайдалі від сидячі на ньому Сергія”.
Лесковские персонажі нарису для читача до заключних сцен залишаються абсолютно непрозорими. Що рухає їхніми вчинками, що приховано за тілесною оболонкою, які вібрації душі? Дуже схоже на античну драму. Тільки там героями керує безлика доля, написана їм на роді, і якщо відбувається там злодіяння, то заради цілей великих. У Лєскова мценское лиходійство – повсякденна робота.
Читаєш главу про вбивство Феди Ляміна, що немов списана із древнього літопису, і серце від жалості стискає, – а в героїв ніяких щиросердечних ворушінь, ніякої туги. Усе напрацьовано – один тримає, інша душить. Лесковские персонажі, грішні його герої, ніколи не досягнуть змісту страждання, що розм’якшує душу.
У їхньому світі не залишається праведників. Всі праведники вмерли. Нікого немає на цілому світлі, крім колодників і конвойних. Мир грішних повний страшних бачень і примар. Людина, по Лєскову, своє пекло носить на собі, немов шкіру.
Пекло цей тягне в глибину, на дно. Не випадково фінал нарису представляє ріку (образ Лоти – ріки забуття), у якій Катерина Львівна “як сильна щука на мягкоперую плотицу” накидається на свою нещасну суперницю Сонетку, ховається під водою й більше не показується
XX століття нараховує безліч спроб різних інтерпретацій лесковских образів. Більшість їх зводиться до того, щоб представити Катерину або Сергія жертвами задушливих умов купецького побуту, поміняти місцями катів і жертв
Однак “царство божие на землі не коштує однієї сльози дитини”. Людське життя має абсолютну цінність, тому настільки ж абсолютні лиходійство, що віднімає неї. Воно, лиходійство, має негативне значення, і тому не належить миру людей, але тільки перебуває в ньому.
Про це нарис і про це характери й образи головних персонажів нарису.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)