ШЕВЧЕНКО ТАРАС (09.03.1814, с. Моринці, тепер Звенигородського р-ну Черкаської обл. – 10.03.1861, Петербург) – великий український поет, прозаїк, драматург, художник, мислитель, громадсько-політичний діяч, педагог.
Народився в родині покріпачених селян поміщика В. Енгельгардта. Рід Шевченків мав пракозацьке коріння, в дусі волелюбності Тараса виховував дід – свідок (чи й учасник) гайдамаччини. Жив у Кирилівці, вчився грамоті у дяків Рубана та Богородського.
З 14 років – козачок поміщика П. Енгельгардга. Як його “хатній живописець”
1838 р. за малюнок “Хлопчик – жебрак…” нагороджений срібною медаллю, 1840 р. – вдруге.
Почав писати вірші ще до звільнення з кріпацтва. Найраніший твір (баладу “Причинна”) передав Є. Гребінці для альманаху
1841 р. окремим віщанням вийшла поема “Гайдамаки”, 1842 – уривок з трагедії “Никита Гайдай” (рос.), 1843 р. написана драма “Назар Стодоля” (українською мовою 1844 р.).
1843 р. поет відвідав Україну, познайомився з М. Максимовичем, П. Кулішем, історичними місцями Запорозької Січі, зустрівся з ріднею і земляками. В Яготині спілкувався з родиною Рєпіних-Волконських, написав поему “Тризна”. 1844 р. відвідав Київ, Москву, де зустрічався з М. Щепкіним та О. Бодянським. Нові твори переписав до альбому “Три літа” (поема “Сон”).
22 березня 1845 р. Рада Академії мистецтв надала звання некласного художника.
1845 р. вдруге прибув в Україну, де зустрівся з М. Максимовичем. Написав поеми “Наймичка”, “Кавказ”, наприкінці 1845 р. в Переяславі тяжкохворим написав “Заповіт”. 1846 р. в Києві познайомився з членами Кирило-Мефодіївського братства.
1847 р. перебував у Седневі в А. Лизогуба, почав готувати альбом “Живописная Украйна”.
5 квітня 1847 р. Т. Шевченка заарештовано на дніпровській переправі, 17 квітня ув’язнено в Петербурзькому казематі “Третього відділу”. За твори з рукописної збірки “Три літа” заслано рядовим до Окремого Оренбурзького корпусу з повелінням царя Миколи І: “Під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати”. 1848 р. працював як художник Аральської описової експедиції.
23 квітня 1850 р. поета за доносом офіцера Ісаєва ув’язнено й переведено до Новопетровського укріплення. Звільнений із заслання 1857 р.
Чекаючи права на повернення, 1857 р. почав вести “Щоденник”. У1857 – 1858 рр. переписав “Більшу книжку”, куди вмістив “Неофіти”, “Юродивий”, триптих “Доля”, “Муза”, “Слава”. 1858 р. прибув з Нижнього Новгорода до Москви, 27 березня до Петербурга.
У травні 1859 р. дістав дозвіл відвідати Україну.
1860 р. вийшов “Кобзар” Т. Шевченка. 2 вересня 1860 р. Рада Академії присудила йому звання академіка – графіка.
Помер 10 березня 1861 р. у Петербурзі, був похований на Смоленському кладовищі, а в травні його прах перевезено в Україну. Похований на Чернечій горі у Каневі,
Ще в середині XIX ст. Т. Шевченко здобув загальнонаціональне та міжнародне визнання і як великий народний поет, і як митець, талант вселенського масштабу.
Усе те було зумовлено об’єктивно: Т. Шевченко прийшов у життя універсально обдарованою особистістю, воістину ідеальним утіленням українського типу людини.
Нащадок козацького середовища, він генетично увібрав у свій характер дух свободи – людської, соціальної, національної, духовної, честі, гідності, справедливості, правди, краси. Свобода як вища форма благодаті (щастя), шляхом до якої є істина, – це кредо, вироблене Ярославом Мудрим, Володимиром Мономахом, Іларіоном, І. Мазепою, П. Орликом, І. Вишенським, Г. Сковородою, стало основоположним і для Т. Шевченка. На вівтар свободи народу, особистості, Слова він поклав усе своє життя (“Мені однаково, чи буду я жить в Україні, чи ні”), явив світові рідкісний феномен цілісності як синтезу щирості, величі й чесності, краси і свободи, творчості і життя: тільки в незрадливій згоді з гуманістичним ідеалом.
З цього і його поетичне кредо: возвеличити “малих отих рабів німих”, “на сторожі коло їх” поставить Слово.
Народ, його мова, духовно-поетична творчість стають другим характером і духотворчим принципом: із глибин людської, національної душі черпає він і настрої, проблеми та образи, і поетику та філософію, міру правди та краси. Там черпає він наснагу власної душі, відкриває історичну волю та свідомість вселюдської місії народу (“Гайдамаки”, “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам…”), виправдання своєї титаноборчої, саможертовної життєдіяльності.
Уроки вітчизняної та світової історії – один із вирішальних чинників Шевченкової долі й музи (“Доля”, “Муза”, “Слава”): він глибинно знав багатовікову літописну спадщину, невтомно вивчав досвід минулого і керувався в оцінках людей, фактів, процесів не лише як митець (на грунті емоцій, інтуїції, уявлення, пророцтва), а й як учений – мислитель, аналітик. Історизм став для нього критерієм не лише істини, а й моралі, духовності, краси.
Формотворчим джерелом стала для Т. Шевченка й тисячолітня літературно-естетична традиція: до – і християнський фольклор, героїчний епос (він перекладав “Слово о полку Ігоревім”), “Біблія”, мистецтво бароко, найвищі взірці англійської (найперше В. Шекспіра), шотландської, французької, польської, російської, німецької, еллінсько-грецької та римської, італійської, грузинської, чеської літератур, музика, живопис, театр, скульптура багатьох народів. І так само глибинно цікавився проблемами педагогіки й філософії, науки та естетики, основами національного розвою (“Близнецы”, “Художник”, “Сон”, “Кавказ”, “Єретик”), формування людської особистості (“Тризна”), духовної спадкоємності поколінь, віри в ідеали, боротьби за них (“Марія”, “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам…”), безкомпромісної чесності, історичної волі в боротьбі за свободу, щастя Вітчизни (“Никита Гайдай”, “Гайдамаки”, “Перебендя”) .
Людина універсальних обдарувань та інтересів, Т. Шевченко виявив відповідний універсалізм і в творчості та життєдіяльності: став поетом, прозаїком, драматургом, літературно-мистецьким критиком та естетиком, художником і педагогом, політичним і громадським діячем. Подібно до Г. Сковороди він і творив, і жив за законами найгуманнішої етики та естетики, саможертовно й чесно.
Універсалізм обдарувань та інтересів зумовив універсалізм системи творчості: синкретизм ідейний, філософсько-психологічний у змісті творів – з одного боку, та формі (лірика, епіка, драма, синтез елементів літератури, музики, живопису) – з іншого. В усіх формах творчості Т. Шевченко виступив новатором, реформатором – пророком, творцем нового типу поетики, художньої мови.
Титанізм життя й творчості зумовив титанізм життєдіяльності: він відродив, підніс на якісно вищий рівень – до усвідомлення особової, національної, державної, культурної, історичної місії націю й мову, державотворчу волю та енергію народу.
Глибокоправдиві слова Т. Шевченка про те, що життя поета є часткою життя його Батьківщини: тематика, проблематика, мотиви, образи творів Шевченка пов’язані з природою рідного краю, історичною пам’яттю та національною самосвідомістю, боротьбою за державну, соціальну, національну, духовно-культурну, релігійну свободу. Образи матері (“Наймичка”, “Катерина”, “Марія”), що від збереження сім’ї, роду, подружньої вірності переходить до боротьби за найвищі громадсько-політичні ідеали, лицарів і гетьманів великої національно-визвольної війни, вождів народних повстань (“Гайдамаки”, “Тризна”, “Тарасова ніч”, “Гамалія”), мислителів і митців (“Перебендя”, “Художник”, “Прогулка с удовольствием и не без морали”, “Близнецы”) з геніальною простотою розкрили світові історичну долю, ментальність українського характеру, державно-гуманістичне покликання, історичну місію народу, духовно-пророчу місію Слова й митця.
На рівні загальносвітових шукань та наукових узагальнень Т. Шевченко ставив проблеми людини, нації, вітчизняного й зарубіжного досвіду (“І мертвим, і живим…”, “Єретик”, “Сон”, “Кавказ”, “Журнал”), надавав державо -, людино -, мово -, культуротворчої ваги національній ідеї, як універсальний возвеличив ідеал свободи. Став і творцем, і виразником універсальної сутності української людини, мови, художньої словесності.
Світовий рівень таланту, інтересів, естетичних здобутків визначив і світовий рівень творчості Т. Шевченка. І. Франко мав достатньо підстав, щоб сказати: “Він був сином мужика – і став володарем в царстві духа. Він був кріпаком – і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком – і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим”.
Тарас Шевченко синтезував досвід попередніх традицій тисячолітньої історії і став початком, творцем нового етапу літературного, мистецького, філософсько-естетичного, культуро логічного й духовного розвитку, відкрив світові Україну, а українцям – дорогу в світ.
Літ.: Світова велич Шевченка. Збірник матеріалів: У 3 т. К., 1964. Т. 1-3; Шевченкознавство: Підсумки й проблеми. К., 1975; Кирилюк Є. П. Тарас Шевченко.
К., 1979; Т. Г. Шевченко в інтернаціональних зв’язках. К., 1981; Новиченко Л. Тарас Шевченко – поет, борець, людина. К., 1982; Кононенко П. П. Українська література: проблеми розвитку.
К., 1994; Вічний як народ: Сторінки до біографії Т. Шевченка. К., 1998; Луцький Ю. Між Гоголем і Шевченком. К., 1998.
П. Кононенко
(2 votes, average: 3.50 out of 5)