Варлам Шаламов – один із самих великих російських письменників 20 – го сторіччя, людина непохитної мужності і ясного, пронизливого розуму. Він залишив після себе разюче по глибині й художності спадщина – Колимские оповідання, що малюють безжалісно правдиву й пронизливу картину життя й людських доль у сталінському Гулаге.
Колимские оповідання стали для Шаламова спробою поставити й вирішити найважливіші моральні питання часу, питання, які просто не можуть бути дозволені на іншому матеріалі. Це, насамперед, питання про правомірність
Він як би багаторазово заново викликав до життя примари жертв і катів. Художньо – конкретні, документальні оповідання Шаламова напоєні потужною філософською думкою, що надає їм особливу інтелектуальну ємність. Цю думку неможливо замкнути в барак. Її духовний простір становить все людське буття. Дивною якістю Колимских оповідань є їхня композиційна цілісність при гаданій
Цей порядок дозволяє побачити сталінські табори як живий організм, зі своєю історією й розвитком. І в цьому змісті Колимские оповідання являють собою не що інше, як роман у новелах, незважаючи на численні заяви самого автора про смерть у ХХ столітті роману як літературного жанру. Оповідання ведеться постійно від третьої особи, але головний герой більшості оповідань, виступаючи під різними прізвищами (Андрєєв, Голубєв, Крист), гранично близький до автора. Його кревна причетність до описуваних подій, исповедальний характер оповідання відчувається скрізь. Якщо читати Колимские оповідання не окремо, а цілком, як роман, вони роблять найбільш сильне враження.
Вони показують кошмар нелюдських умов так, як його тільки й можна показати – без нагнітання чутливості, без психологічних изисков, без зайвих слів, без прагнення вразити читача, суворо, лаконічно й точно. Але лаконізм цей – спресований до межі гнів і біль автора. Ефект впливу цієї прози – у контрасті спокою автора, його неспішного, спокійного за формою оповідання й вибухового, що спалює змісту
Образ табору в оповіданнях Шаламова – це, на перший погляд, образ абсолютного зла. Постійно прихожа на розум метафора пекла має на увазі не тільки нелюдські борошна ув’язнених, але й інше: пекло – це царство мертвих. В оповіданнях Шаламова, потрапивши в крижане царство Колими, що захоплюється цим новим Вергілієм, випливаєш за ним майже машинально й не можеш зупинитися, поки не дійдеш до кінця. Одне з оповідань, “Надгробне слово”, так і починається: “Усі вмерли…” Письменник по черзі воскрешає в пам’яті тих, з ким зустрічався й кого пережив у таборах: свого товариша, розстріляного за невиконання плану його ділянкою, французького комуністаа, який бригадир убив одним ударом кулака, свого однокурсника, з яким зустрілися через 10 років у камері Бутирської в’язниці…
Смерть кожного з них виглядає як щось неминуче, буденне, повсякденне. Смерть – це не найстрашніше – от, що вражає найбільше. Частіше вона не трагедія, а порятунок від борошн, якщо це своя смерть, або можливість витягти яку – або вигоду, якщо чужа. В іншому оповіданні з льодову душу спокоєм автор розповідає, як два лагерника викопують із промерзлої землі тільки що похований труп, радуючись своїй удачі – білизна мертвого вони завтра проміняють на хліб і тютюн (“Ніч”).Немислимий голод – найдужче із всіх колимских почуттів. Але і їжа перетворюється лише в утилітарний процес підтримки життя.
Всі ув’язнені їдять дуже швидко, боячись втратитися й без того вбогого пайка, їдять без ложок, через борт тарілки, лочиста вилизуючи мовою її дно. У цих умовах людин дичавіє. Один юнак їв м’ясо людських трупів з моргу, вирубуючи шматки чоловічини, “не жирні, звичайно” (“Доміно”). Побут ув’язнених – ще одне коло колимского пекла. Подоби жител – величезні бараки з багатоповерховими нарами, що вміщають по 500 -600 чоловік, матраци, набиті тільки сухими гілками, ковдри із сірими буквами “ноги”, повна антисанітарія, хвороби – дистрофія, пелагра, цинга, – які зовсім не є приводом для госпіталізації…Так крок за кроком читач усе більше довідається й стає свідком знецінювання людського існування, знецінювання особистості, повної девальвації понять про добро й зло.
Тема твору розтління душі людини стає лейтмотивом для автора Колимских оповідань. Він уважав її однієї з найважливіших і складних для письменника: “От головна Тема твору часу – розтління, що Сталін вніс у душі людей” Ще одна важлива особливість оповідань Шаламова пов’язана з тим, що ГУЛАГ розглядається їм як точна соціально – психологічна модель тоталітарного, сталінського суспільства: “…Табір – не протиставлення пекла раю, а зліпок нашого життя… Табір… мироподобен. У ньому немає нічого, чого не було б на волі, у його пристрої, соціального й духовному” Інша яскрава чорта, що ріднить табір з вільним миром – безкарність влада імущих.
Картини їхніх звірств – майже сюрреалістичні. Вони обкрадають, калічать і вбивають ув’язнених, хабарничають, роблять підробки. Їм дозволені будь-які жорстокості, особливо у відношенні слабких, тих, хто хворий, хто не виконує норму
Оповідання Шаламова – дуже жорстокі по своїх сюжетах. Дуже гіркі й нещадні. Але вони не придушують душу – не придушують, завдяки величезній моральній силі героїв: Криста, Андрєєва, Голубєва або самого оповідача – завдяки силі їх внутрішнього морального опору. Ці герої побачили в таборах всі щаблі низькості й щиросердечного падіння, але самі встояли. Виходить, як ні важко, але встояти все-таки можна.
Навіть у колимском пеклу! Це, імовірно, і є головний урок Шаламова для нас, його читачів. Моральний урок для сьогодення й майбутнього, без повчань і моралізування
(1 votes, average: 5.00 out of 5)