Сергій Олександрович Єсенін – російський поет, співець російської природи, людина бурхливої і сумної долі, автор задушевних і музичних віршів, багато з яких і тепер звучать як романси – “Отговорила роща золотая”, “Не жалею, не зову, не плачу”, “Письмо к женщине”. Сергій Єсенін родом із селянської сім’ї, дитячі й юнацькі роки провів серед рідної рязанської природи. Вірші почав писати рано під сприятливим впливом своєї бабусі, що зуміла передати онукові всю красу народної усної і пісенної мови.
Поетичну палітру він
Про джерела своєї творчості поет написав у “Автобиографии”: незгладиме враження залишили “слепцы, странствующие по селам”, які співали “духовные стихи о прекрасном рае, о Лазаре, о Миколе и о женихе, светлом госте из града неведомого”. Патріархально-релігійні мотиви,
Після закінчення Костянтинівського земського чотирирічного училища і, пізніше, церковно-вчительської школи в Спас-Клепиках Сергій Єсенін, мріючи стати поетом, подався до Москви (1912), де став членом Суриковського музично-літературного гуртка, що об’єднував письменників-початківців з робітників і селян. У стінах народного університету Шанявського він одержував основи гуманітарної освіти, слухав лекції про західноєвропейську літературу, про російських письменників, на університетських поетичних вечорах читав свої вірші, за оцінкою О. Блока, “свіжі, чисті, голосні”:
Гой ты, Русь, моя родная, Хаты – в ризах образа… Не видать конца и края – Только синь сосет глаза. (“Гой ты, Русь, моя родная”, 1914).
Переїхавши до Петербурга (1915), С. Єсенін знайомиться з багатьма поетами “срібної доби” (О. Блоком, Г. Івановим, З. Гіппіус, Д. Мережковським та ін.), стає популярним у літературних салонах, багато працює й активно друкується в столичних журналах. Його величали “народним златоцвітом” за дивну здатність усе “перетворювати в золото поезії”.
Тоді ж було відзначено, що для поезії Єсеніна “нема нічого дорожчого за почуття Батьківщини”.
Сам поет підкреслював: “Обратите внимание, что у меня почти совсем нет любовных мотивов… Моя лирика жива одной большой любовью, любовью к Родине. Чувство Родины – основное в моем творчестве”.
Темі Батьківщини присвячені кращі твори поета: “Край ты мой заброшеный”, “Край любимый! Сердцу снятся…”, “Русь”. Рідний край бачиться поету то веселим із жвавою косовицею, з “громкой песней на лугу”; то нарядною і світлою “страной березового ситца”; то лагідною стороною, де “приютились к вербам сиротливо / Избы деревень”.
Поет із щемливою ніжністю згадує життя російського села з його”хилыми хижинами”, “бороздами милыми”, “несметными думами” народу.
Край любимый! Сердцу снятся Скирды солнца в водах лонных. Я хотел бы затеряться В зеленях твоих стозвонных. (” Край любимый!
Сердцу снятся”, 1914).
Особливості поетики С. Єсеніна виявляються в генетичному спорідненні його лірики з російським фольклором: там, у глибинах народної свідомості, він знаходив джерело живого поетичного образу. В основі його поетики – жива метафора, що наділяє рисами народного характеру світ навколишньої природи: “плачут глухари”, “дремлет ряд плакучих ив”, “месяц рогом облако бодает”, “проплясал, проплакал дождь весенний”. І, навпаки, у кожнім прояві народного життя присутня природа, стихія буття. Уся система образів заснована на почутті єдності людини і природи.
Поетичний словник Єсеніна збагачений споконвічними народними словами й зворотами, авторськими неологізмами.
Ліричний герой Єсеніна – молодий поет, “вечно странструющий странник”, в душі якого уживаються дві Росії – “земна” і “небесна”, що крокує в майбутнє і загубилася в патріархальному минулому. Трагічна роздвоєність його душі відлунює щемливими нотками у віршах, сумно-пісенною інтонацією його любовних звірнень своєму краю. Мотив залишеної рідної домівки – провідний у ліриці Єсеніна:
Да! Тепер решено. Без возврата Я покинул родные поля. Уж не будут листвою крылатой Надо мною звенеть тополя. (“Да!
Тепер решено. Без возврата”, 1922).
Характерними рисами ліричного героя є його наближеність до автора (вірші – лірична автобіографія); природність і сповідальна відкритість душевного світу (“вірші – лист від Єсеніна” (Ю. Тинянов); відчуття кровного зв’язку з усім живим на землі (“понятен мне земли глагол”); вдячне прийняття світу з його споконвічним законом коловерті життя і смерті (“Я пришел на эту землю, / Чтоб скорей ее покинуть”); відкритість Всесвіту (“Все встречаю, все приемлю”); туга про незнайдені в житті заповітні ідеали.
Революційні зміни підсилили роздвоєність лірики С. Єсеніна, поглибили трагічний підтекст його любові до батьківщини. Він вітає нову “стальную Русь” (“Отдам всю душу Октябрю и маю”) і одночасно тужить про “Русь уходящую” (“Остался в прошлом я одной ногою”). Сприйнявши революцію з “селянським нахилом”, Єсенін бачив майбутнє села мужицьким “раєм”, “где нет податей за пашни, где избы новые, кипарисовым тесом крытые”, – так пояснює він свої ідеали в статті “Ключи Марии” (1918).
Я люблю родину. Я очень люблю родину! Хоть есть в ней грусти ивовая ржавь. (“Исповедь хулигана”, 1920).
У післяреволюційні роки С. Єсенін шукає шляхи відновлення мистецтва, сміливо експериментує в складі групи поетів-імажиністів, куди входили О. Марієнгоф і В. Шершеневич. Заперечуючи “тему, зміст мистецтва”, вони вважали основою поезії “самоцінний” образ, що було співзвучно поетиці С. Єсеніна. Однак відсутність “почуття батьківщини” у поезії імажиністів незабаром привело Єсеніна до розриву з цією течією авангардизму (ст. “Быт и искусство”, 1921).
Значною подією в житті С. Єсеніна стала поїздка до Європи й Америки, де поет гостріше відчув духовну сутність російського народу, випробувань, що випали на його долю. Там, у “царстві міщанства”, йому не вистачало “душі” народу, тепла отчого краю.
Незважаючи на перепади настрою, смуток і розчарування, Єсенін в останні роки життя багато пише, їздить країною – відвідує Грузію, Азербайджан (1924-1925). Його лірика стає трагічнішою і складнішою, назви говорять про пророче передбачення поетом тернистого і тяжкого шляху нової Русі в “маленьких поемах”: “Возвращение на Родину”, “Русь советская”, “Русь бесприютная”, “Письмо к женщине”. Душа його розривається від надій, що не збулися, від розчарування й відчаю. Але навіть крізь трагічну розв’язку його особистої долі звучить безсмертний голос поета, що прославляє свою батьківщину:
Я буду воспевать Всем существом в поэте Шестую часть земли С названьем кратким “Русь”
(“Русь советская”, 1924).
З теорії літератури
Імажизм (від франц. “образ”) – модерністська течія в англійській та американській поезії 10-х – початку 20-х рр. XX ст. Його засновники та теоретики – англійський філософ Томас Х’юм та американський поет Езра Луміс Паунд. Імажисти, поєднуючи філософію інтуїтивізму та формальні теорії французького символізму, культивували самодостатній “чистий” образ, вільний вірш. Найвидатніші представники імажизму – англійські поети Томас Стернз Еліот, Дейвід Герберт Лоуренс, Річард Олдінгтон, американські поети Емі Лоуелл, Хілда Дулітл, Джон Флетчер. Імажизм знаменував собою відрив від романтизму і перехід до форм сучасної англо-американської поезії.
У російській версії має назву імажинізм.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)