СЕЛО Й МІСТО (“ЖИВЕ “И “ЗАЛІЗНЕ”) У ПОЕЗІЇ С. ЄСЕНІНА Я громадянин села… С. Єсенін Сергія Олександровича Єсеніна називають “селянським” поетом. Сам себе він уважав “останнім поетом села”.
Дійсно, особливою красою й наспівністю наповнені його вірші про сільське привілля, принадність рідних просторів. Ліризм і ніжність рядків Єсеніна входять у душу, вражають своєю наповненістю світлом, повітрям, звучанням, заворожують казковістю. Почервоніла горобина, Посиніла вода
Місяць, вершник сумовитий, Упустив приводу.
Тільки закоханому в життя відкриваються такі щирі й проникливі рядки, що доходять до глибини свідомості, що торкають до сліз, до серцевого болю. Поет любив Росію такий, який вона була, не прикрашаючи й не применшуючи її достоїнств. Сыновней любов’ю віє від його добутків. Далечінь затягнула туманом
Чеше Хмари місячний гребінь. Червоний вечір за куканом Розстелив кучерявий бредень. Під вікном від слизьких верб Перепелъи дзенькоти вітру. Тихий сутінок, ангел теплий, Напоєний нетутешнім світлом.
Але поет не може вічно існувати в тихому
Зберігаючи завіт рідних повір’їв – Харчувати до гріха соромливий страх. Бродив я в кам’яній печері, чернець, що спокули Як. Як мурахи кишіли люди Із щілин видовбаних брил, И, схилясъ, рухалися їхні груди, Що луска скорузлых риб. І я почув зык від бога: “Забудь, що бачив, і біжи! (“Місто”) Тепер місто давить поета своєю громадою, відсутністю простору, метушливістю й нещирістю навколишніх
Безпросвітна нудьга починає звучати у віршах Єсеніна. У штучно створеному світі доводиться шукати розради в пияцтві й розгулі, стихійно протестуючи й ще не розуміючи, чого хоче душу. А коли вночі світить місяць, Коли світить… чорт знає як!
Я йду, головою свесясь, Провулком у знайомий шинок. Серце б’ється все частіше й частіше, И вже я говорю невлад: “Я такий же, як ви, що пропит, Мені тепер не піти назад”.
Єсеніну бачиться місто, закований у бетон, подібно вільній людині, закутаному в гамівну сорочку. Поступово з лірики поета зникають яскраві тони – золотий переміняється сірим, червоний колір зорі – лимонно^-жовтим. Тьмяніють не тільки фарби, але й почуття. Автор намагається знайти й тут гармонію, примирити непоєднуване
Дарунок поета – пестити й корябатъ, Фатальна на ньому печатка. Троянду білу із чорною жабою Я хотів на землі повінчати. Нехай не зладилися, нехай не збулися Ці помисли рожевих днів, Але коли чорти в душі гніздилися – Виходить, ангели жили в ній. Але ніщо не приносить розради поетові, крім рідних неозорих просторів, які лікують знівечену душу, даруют спокій і радість
Любов до природи відроджує Єсеніна, дає сили жити й творити. Поет ясно бачить, що зупинити прогрес неможливо, він неминуче наступає на милу серцю патріархальність. Ще у вірші “Сорокоуст” дана картина, що вражає читачів своєю правдивою образністю.
Чи бачили ви, Як біжить по степах, У туманах озерних криючись, Залізної ніздрів хропучи, На лабетах чавунний поїзд?
А за ним По великій траві. Як на святі розпачливих гонок, Тонкі ноги закидаючи до голови, Скакає красногривый лоша? милий, смішний дурило, Ну куди він, куди він женеться? Неужелъ він не знає, що живих коней Перемогла сталеві кінноти?
Дійсно, не обігнала, а “перемогла”, але якось гірко |и смутно від цієї перемоги, торжества заліза й гуркоту над “синню, що впала в ріку”, “сипучою іржею” пагорбів, “молочним димом села”. Поетові залишається одна доля – “як псалом|щику, співати // Над рідною країною аллилуйя”. І все-таки історично Росії даний тільки один шлях рішення [селянського питання – шлях відновлення села. Приймаючи ці зміни розумом, Єсенін у той же час почував, що перебороти його сільської Русі буде далеко не так просто й швидко, як це здавалося сучасникам поета
Звідси постійні тривожні, часом болісні роздуми Сергія Олександровича про ( Майбутнє мужичої країни. Польова Росія! Досить Волочитися сохою по полях! Убогість твою бачити боляче И березам і тополям.
Я не знаю, що буде із мною…
Може, у нове життя не годжуся, Але все-таки хочу я стальною Бачити бідну, жебрачку Русь. Тут правда почуттів особливо дорога нам, у цьому справжнє (велич поета. Зрозумівши необхідність відновлення, Єсенін при-|стальнее вдивляється в кипіння життя, прагнучи, по його сло-|вам, “осягнути в кожній миті комуною здиблену Русь”.
Ще недавно поет “проклинав” місто, бачачи в ньому лише першопричину всіх страждань і нещасть селянської Русі, із тре-|вогой писав про те, що “кам’яні руки” міста-шосе – “сда-1вили за шию Село “. Тепер всі ці тривожно^-трагічні [роздуму й думки виявляються впрошлом.
Друзі! Друзі! Який розкол у країні, Яка смуток у кипінні веселому! Знати, того так хочеться й мені, Задерши штани, Бігти за комсомолом
(1 votes, average: 5.00 out of 5)