Улас Олексійович Самчук – український письменник, журналіст і публіцист, редактор, лауреат УММАН, член уряду УНР у вигнанні,
Улас Олексійович Самчук народився 20 (за старим стилем 7) лютого 1905 року в селі дермань дубенського повіту Волинської губернії (ниніЗдолбунівський район Рівненської області) у родині Олексія Антоновича та Настасії Ульянівни Самчуків, – як на той час, заможних селян. По суті, світогляд майбутнього визначного письменника світу формували як родина, так і довкілля:
“… дермань для мене центр центрів на планеті.
У 1913 році, коли Уласові Самчуку було вісім років, сім’я переїхала в село Тилявку Кременецького повіту. Але з дерманем зв’язків не втрачав, в 1917-1920 рр. він навчався в чотирикласовій вищепочатковій школі, що діяла при дерманській Св. Феодорівській учительській семінарії.
В 1921-1925 роках – в Кременецькій українській мішаній приватній
Улас Самчук в 1920-ті роки
Перед самим закінченням гімназії Уласа Самчука покликали до польського війська (гарнізон міста Тарнова). 23 серпня 1927 року він дезертирував з війська, після чого потрапив до Веймарської Німеччини, де працював у місті Бойтені як наймит у одного міщанина, розвозив рольвагою по копальнях і гутах залізо. З 1927 року навчався уБреславському Університеті. “Німецький” період життя Уласа Самчука позначений тим, що, по-перше, завдяки Герману Блюме він, як вільнослухач, студіював у Бреславському університеті, мама Германа Блюме – Германіна фон Лінгейсгайм люб’язно дала притулок “обідраному українцю” у своїй оселі й терпляче навчала його німецької мови. Вдруге прийшов Герман Блюме на допомогу Уласові Самчуку через п’ятнадцять років: завдяки його клопотанню німці 20 квітня 1942 року випустили письменника, якого арештували 20 березня цього ж року, з Рівненської в’язниці.
Герман Блюме у Рівному працював на посаді начальника цивільної поліції райхскомісаріату “Україна”.
З 1925 почав друкувати оповідання у журналі “духовна Бесіда” у Варшаві, згодом в “Літературно-науковому віснику” та ін. журналах (видані окремою збіркою “Віднайдений рай”, 1936). Свої перші новели він надіслав до “Літературно-наукового вісника” з Німеччини, там виникли задуми більших романів. У спогадах “Мій Бреслав” Улас Самчук стверджує, що саме у цьому німецькому містечку “в моєму всесвіті з’явилась туманність, з якої поволі вимальовувались контури майбутньої “Волині”.
1929 року переїжджає до Чехословаччини та навчається в УВУ в Празі. Але жодного вищого навчального закладу він так і не зміг закінчити. Кожну науку Улас Самчук опановував без вчителів, самотужки.
Він володів бездоганно німецькою, польською, чеською, російською, менше французькою мовами.
В Чехословаччині Улас живе з 1929 по 1941 рік. Українська Прага 1920-30-х рр. жила бурхливим науковим та культурно-мистецьким життям. до безпосереднього оточення, яке торило “його Прагу”, Улас Самчук відносив Олександра Олеся, Спиридона Черкасенка, Олексу Стефановича, Оксану Лятуринську, Олега Ольжича, Михайла Мухина, Миколу Бутовича, Роберта Лісовського, Степана Смаль-Стоцького, дмитра дорошенка, Миколу Галагана, Леоніда і Надію Білецьких, дмитра Антоновича, Сергія Шелухіна, Микиту Шаповала, Валентина і Лідію Садовських, Русових, Яковлевих, Мідних, Батинських, Слюсаренків, Щербаківських, Сімовичів, Лащенків, Горбачевського, Ольгерта Бочковського. У Празі Улас Самчук належав до Студентської академічної громади. “Нас було кілька сотень з загальної кількатисячної української колонії, ми були поколінням Крут, Базару, Листопада, Четвертого Універсалу, України Мілітанс”. У 1937 році з ініціативи Євгена Коновальця була створена культурна референтура проводу українських націоналістів на чолі з Олегом Ольжичем.
Центром Культурної референтури стала Прага, а однією з головних установ – Секція митців, письменників і журналістів, де головував Самчук.
1941, в складі однієї з похідних груп ОУН-м повернувся на Волинь (до Рівного), де був редактором газети “Волинь” до 1943, з ним працював редактором і Петлюра Олександр Васильович, видавництво в ті роки очолював Іван Тиктор. У 1944-48 жив у Німеччині, був одним із засновників і головою літературної організації МУР. По переїзді до Канади (1948) був засновником ОУП “Слово” (1954).
Ім’я Уласа Самчука ще прижиттєво було відоме у країнах Європи та в Америки і, як зазначала дослідниця творчості письменника Марія Білоус-Гарасевич, “вражає не те, що на українській землі народився цей винятково сильний творчий талант, а те, що він вижив, не зісох у “волинській тихій стороні”, в абсолютно безпросвітних обставинах”.
Літературна творчість
У літературній творчості Самчук був літописцем змагань українського народу протягом сучасного йому півстоліття.
Улас Самчук своє перше оповідання “На старих стежках” опублікував у 1926 році у варшавському журналі “Наша бесіда”, а з 1929 року став постійно співпрацювати з “Літературно-науковим вісником”, “дзвонами” (журнали виходили у Львові), “Самостійною думкою” (Чернівці), “Розбудовою нації” (Берлін), “Сурмою” (без сталого місця перебування редакції).
У найвидатнішому творі Самчука – трилогії “Волинь” (І-III, 1932-1937) виведений збірний образ української молодої людини кінця 1920-х – початку 1930-х pp., що прагне знайти місце України у світі й шляхи її національно-культурного і державного становлення. Робота над першою і другою частинами тривала з 1929 по 1935 роки, над третьою – з 1935 по 1937 роки. Саме роман “Волинь” приніс 32-річному письменнику світову славу. Як стверджує дослідник творчості Уласа Самчука Степан Пінчук:
“У 30-х роках вживалися певні заходи щодо кандидування Уласа Самчука на Нобелівську премію за роман “Волинь” (як іВолодимира Винниченка за “Сонячну машину”). Але, на жаль, їхніх імен немає серед Нобелівських лауреатів: твори письменників погромленого і пригнобленого народу виявились неконкурентноздатними не за мірою таланту, а через відсутність перекладів, відповідної реклами”.
Ідейним продовження “Волині” є повість “Кулак” (1932). У романі “Марія” (1934) відтворена голодова трагедія українського народу на центральних і східноукраїнських землях 1932-1933, у романі “Гори говорять” (1934) – боротьба гуцулів з угорцями на Закарпатті.
У повоєнний період творчості Самчука сюжетним продовженням “Волині” є його роман-хроніка “Юність Василя Шеремети” (І-ІІ, 1946-47).
В 1947 закінчив драму “Шумлять жорна”.
У незакінченій трилогії “Ост”: “Морозів хутір” (1948) і “Темнота” (1957), зображена українська людина і її роль у незвичайних і трагічних умовах міжвоєнної і сучасної підсовєтської дійсності.
Темами останніх книг Самчука є боротьба УПА на Волині (роман “Чого не гоїть вогонь”, 1959) і життя українських емігрантів у Канаді (“На твердій землі”, 1967). Переживанням другої світової війни присвячені спогади “П’ять по дванадцятій” (1954) і “На білому коні” (1956).
Письменник помер у Торонто 9 липня 1987 р.
Могила Уласа Самчука на цвинтарі Св. Володимира місто Оаквилл, Канада
Пам’ять
Книга Гаврила Чернихівського “Улас Самчук: сторінки біографії” (2005) році є першим грунтовним дослідженням про “українського Гомера ХХ століття” . Про Уласа Самчука Ігор Фарина написав повість “Пекуча чужина” (2005).
У жовтні 1993 в селі Тилявка Шумського району Тернопільської області відкрито літературно-меморіальний музей письменника У. Самчука.
У м. Луцьк нещодавно на його честь була перейменована вулиця, раніше знана як вул. К. Цеткін. На ній встановлено пам’ятну дошку.
У м. Рівне діє Літературний музей Уласа Самчука.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)