Кажуть, що дома бувають різні. Багатоквартирні висотки і одноповерхові будиночки, красиві палаци з вигадливою обробкою і прості, з вигляду непоказні, будови. Я ж звичайний, чотириповерховий будинок.
У мене навіть ліфта немає.
“Робота” у будинків теж різна – у деяких люди працюють і навчаються, інші використовують під магазини. Мені ж дісталася найважливіша – у мені живуть люди.
Хто ж мої батьки? Важко всіх перерахувати. Це й архітектор, який придумав і намалював мене на папері. Ще інженери, які зробили мене міцним. І будівельники,
Всі ці люди вклали в мене свою працю і часточку душі. І ось, нарешті, мене добудували. Я пофарбований і побілений, з чистими світлими вікнами і блискучою на сонці черепицею.
Згадую своїх перших мешканців. Сім’ями вони приїхали на великих вантажних машинах. Вони привезли з собою меблі та одяг, кішок і собак, а один – навіть папугу з яскравим кольоровим пір’ям. Всі були такі щасливі, знайомилися і сміялися, називали один одного сусідами.
Скоро меблі у всіх квартирах були розставлені, на кухнях з’явився приємний запах їжі, а вечорами в моїх вікнах стало загорятися
Дерева виросли і стали закривати мене від жаркого полуденного сонця. Кожен день я проводжаю своїх мешканців на роботу і навчання, а потім чекаю з нетерпінням їх повернення. Іноді мої мешканці їдуть і я сумую за ним. Але на їх місце завжди приїжджають нові люди. І я з радістю даю їм домашнє тепло і затишок.
Напевно, я вже старий, адже в мені виросло не одне покоління. Але сподіваюся, що для всіх мешканців я зумів стати рідним домом.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)