Я не можу любов визначити, Але ця пристрасть найсильніша! – любити Необхідність мені, і я любив Всією напругою щиросердечних сил
Ці рядки з віршів “1831-го, червня, 11 дня” – немов епіграф до лірики Лермонтова, ліриці “найсильніших страстей” і глибоких страждань. І хоча Лермонтов вступив у російську поезію прямим спадкоємцем Пушкіна, ця вічна тема – тема любові – зазвучала в нього зовсім по-іншому. ” Пушкін – денне, Лермонтов – нічне світило нашої поезії” – писав Д. Мережковский. І воістину, якщо для Пушкіна
Але це лише одна, що не повторилася більше нота. Весь же цикл присвячених Іванової віршів – це Історія нерозділеного й ображеного
Твоєї любові; не мені судити, Але ти обманом нагородила Мої надії й мрії, И я скажу, що ти Несправедливо надійшла.
Перед нами немов сторінки щоденника, де відбиті всі відтінки пережитого: від божевільної надії, що спалахує, до гіркого розчарування. Ліричному героєві призначено залишитися самотнім і незрозумілим, але це лише підсилює в ньому свідомість своєї вибраності, призначення для іншої, вищої волі й іншого щастя – щастя творити. Завершальний цикл вірш – одне із самих прекрасних у поета – це не тільки розставання з жінкою, це й звільнення від принижуючої й пристрасті, що поневолює:
Ти забула; я волі Для омани не віддам…
Контраст між високим почуттям героя й “підступною зрадою” героїні в самому ладі вірша, насиченому антитезами, настільки характерними для романтичної поезії:
И цілий мир зненавидів, Щоб тебе любити сильней…
Цей типово романтичний прийом визначає стиль не тільки одного вірша – на контрастах, протиставленнях побудована вся лірика поета. І поруч із образом ” ангела, щозмінився,” під його пером виникає інший жіночий образ, піднесений і ідеальний:
Посмішку я твою видал, Вона мені серце захоплювала…
Ці вірші присвячені Варварі Лопухиной, любов до якої не згасла в поета до кінця днів. Чарівний вигляд цієї ніжної, одухотвореної жінки з’являється перед нами й у живописі, і в поезії Лермонтова. Але й у віршах, присвячених Варварі Олександрівні, звучить той же мотив розлуки, фатальний нездійсненності щастя:
Ми випадково зведені судьбою, Ми себе знайшли один в іншому, И душу сдружилася з душою, Хоч шляхи не скінчити їм удвох!
Отчого ж так трагична доля люблячих? Відомо, що Лопухина відповіла на почуття Лермонтова, між ними не було непереборних перешкод. Розгадка, напевно, криється в тім, що лермонтовский “роман у віршах” не був дзеркальним відбиттям його життя. Поет писав про трагічну неможливість щастя в цьому жорстокому світі, “серед крижаного, серед нещадного світла”.
Перед нами знову виникає романтичний контраст між високим ідеалом і низькою дійсністю, у якій він здійснитися не може. Тому Лермонтова так притягають ситуації, що таять у собі щось фатальне. Це може бути почуття, що повстало проти влади “світських ланцюгів”:
Мені смутно, тому що я тебе люблю, И знаю: молодість квітучу твою Не пощадить поголоски підступне гоненье.
Це може бути згубна пристрасть, зображена в таких віршах, як “Дарунки Тереку”, “Морська Царівна”. Лермонтовский герой начебто біжить від безтурботності, від спокою, за яким для нього – сон душі, вгасання й самий поетичний дарунок. В основі любовної романтичної лірики лежать цілком конкретні факти, від яких відштовхується Лермонтов.
Хоча реальні епізоди дані тільки натяками, суть їх майже завжди цілком ясна. Зрада улюбленої, її жорстока холодність – все це досить загальні, але цілком з тим не вигадані страждання, пережиті самим поетом. От він зауважує юне створення “у веселому вихрі балу”, але не в силах піддатися зачаруванню: він “пригноблений” “зовсім іншим, безглуздим бажанням”, перед ним “пролітала тінь із насмешкою порожній”, він не може “забути риси інші”. Лермонтовский герой зовсім не впевнений, що люди й навіть “рідна душа” улюбленої жінки зрозуміють і оцінять його високі спонукання, заради яких він готовий на зло.
Якщо для Пушкіна торг не сполучимо з безкорисливістю почуття, любов із блюзнірством над нею, то для Лермонтова навіть безкорислива любов згубна. Для Лермонтова любов споконвічно трагична, у ній сполучилися зло й добро, життя й смерть. Для Лермонтова важлива також більше складна колізія між тимчасовою й вічною пристрастю. “Желанья”, “любов”, “страсті”, тобто переживання, у яких герой хотів би знайти себе й у такий спосіб знайти сенс життя, відкидаються внаслідок їхньої тимчасовості, кінцівки:
Желанья!.. що користі дарма й вічно бажати?.. Любити… але кого ж?.. На час – не коштує праці, А вічно любити неможливо.
Що страсті? – адже рано иль пізно їхня солодка недуга Зникне при слові розуму…
Ні, у поетичному світі Лермонтова не знайти щасливої любові у звичайному її розумінні. Щиросердечне споріднення виникає тут поза “чим б те не було земного”, навіть поза звичайними законами часу й простору. Згадаємо разючий вірш “Сон”. Його навіть не можна віднести до любовної лірики, але саме воно допоможе зрозуміти, що є любов для лермонтовского героя. Для нього цей дотик до вічності, а не шлях до земного щастя.
Така любов у тім світі, що зветься поезією М. Ю. Лермонтова. М. Ю. Лермонтов – продовжувач росіянці й світовій романтичній школі. Він виразник потужного людського духу. Ідея злиття волелюбності з розчарованістю життям була йому близька. Любов відчувалася їм як прагнення людини злитися з нескінченним, перехідним за межі життя
(2 votes, average: 3.50 out of 5)