Рідне слово, мова рідного народу – це одна із наскрізних тем у творчості Дмитра Павличка. У часи, коли сфера використання української мови була звужена, мова принижена. Д. Павличко написав сонет “О рідне слово, що без тебе я?” (1956), який увійшов до “Київських сонетів”.
Перший рядок – це сповнене глибокої дяки і поваги риторичне запитання.
Ось хто є ті, що відцуралися рідної мови..У другій строфі поет дає яскраве смислове визначення, чим є рідна мова для кожної нормальної людини, показує, скільки сили й снаги таїть вона у собі.
У
Тематично з цим віршем споріднений “Лист до одного знайомого в справах філологічних”, в якому також йдеться про ледаря-негідника, що “рідне поле на пропаще в будяччі кинув, що рідне слово в собі згасив, неначе ватру”.
Рідна мова – одна із найбільш хвилюючих тем у віршах Д. Павличка останніх років. У циклі “Вірші з Монголії” вирізняється
Коли б сам Бог запропонував цим дітям гір “півсвіту… Європу й Азію” в обмін на рідну мову, то вони без роздумів відповіли б: “Схаменися, Боже, не треба нам ні Азій, ні Європ!” Ця невелика нація добре розуміє справжні людські цінності людського існування.
Колись українців Шевченко назвав “моголами”, тому що вони не пам’ятали, хто вони насправді. Та далеко українцям-“моголам” до цих людей, що так цінують своє слово, пісню, прадавній дух своєї нації. Шевченківська глумлива нота звучить у словах Павличка, коли він ганьбить своїх співвітчизників, що спромоглись позбутися колишніх скарбів – і матеріальних, і духовних. Ці рядки продиктовані нажким почутгям сорому і зневаги до тих своїх земляків, котрі поводять себе як “хохли”, “малороси”, “полуукраінци”.
Страшно і соромно констатувати, що таких українців, які зреклися рідної мови, в Україні – більше п’яти мільйонів. Це – наслідок передусім їхньої низької культури, брак національної свідомості, патріотичної гордості самих українців, а також політики тотальної русифікації, що проводилась в Україні протягом століть.