Жанр комедії (існує з часів Стародавньої Греції – творчість Аристофана як родоначальника драматичного виду; у Середньовіччі проявляється у карнавальних дійствах; в епоху Відродження – твори Шекспіра, Лопе де Вега, Н. Макіавеллі; у 17-18 ст. класицистична комедія з реалістичними елементами – Ж. Б. Мольєр, П. Бомарше, К. Гольдоні, Р. Шерідан та ін.) найбільш тонко вловлює і передає відтінки комічного (відтворення різних життєвих невідповідностей, відхилення від норми суспільних недоліків з позицій естетичного ідеалу) – гумор, сатиру, іронію,
У Росії на час написання “Ревізора” були відомі і популярні дидактичні комедії Д. Фонвізіна “Недоросль” і “Бригадир”, “серйозна” комедія О. С. Грибоєдова “Горе от ума”, водевілі О. Шаховського, А. Писарєва, Ф. Коні тощо. В Україні користувались успіхом комедії Г. Квітки-Основ’яненка, водевілі Василя Гоголя (батька М. Гоголя) “Простак”, І. П. Котляревського “Москальчарівник”, Г. Квітки-Основ’яненка “Бойжінка” тощо.
Саме останній із названих письменників, орієнтуючись здебільшого на традиційні класицистичні зразки, був автором відомих у
Як бачимо, Гоголь не був першопрохідцем у викривальній сатиричній п’єсі. Однак “Ревізор” Гоголя – це не престо комедія ситуацій (їх чимало у світовій драматургії: В. Шекспір “Комедія помилок”, “Дванадцята ніч”, Тірсо де Моліні “Благочестива Марта”, Ж. Б. Мольєр “Тартюф” тощо) чи блискуче виписаних сатиричних типів (гоголівський соціальний типаж є класичним), чи твір, де за гранями комічного приховуються “незримые миру слезы” (М. Гоголь), це п’єса передусім пророчого змісту (реалізм Гоголя, як правило, є реалізмом містичним), хоча, здавалося б, пророцтво тут не сумісне з самою образною системою твору.
Все погане в Росії і в світі загалом і всі негативні явища, котрі маскуються лицемірно під справедливість та святість, штовхаючи при цьому людство до апокаліптичного кінця, Гоголь у своїй комедії зібрав воєдино, давши неповторну художню інтерпретацію цілого соціального організму – і не тільки своєї епохи чи навіть тогочасної Російської імперії: часові чи просторові бар’єри тут досить умовні.
Віртуозність художніх оригінальностей автора не підпорядкована,’ як це було у просвітницькому реалізмі, суто дидактичним принципам: від цього твір тільки б втратив. Загрузлий у великих та малих гріховностях світ тут сміється сам над собою.
Мотив чиновницької інспекції, підказаний О. Пушкіним (гоголівському “Ревізору” передувала образами і ситуаціями комедія Г. КвіткиОснов’яненка “Приезжий из столицы”, яка однак залишилась маловідомою, тому що поступалась і в художньому, і в соціальновикривальному планах знаменитому гоголівському твору), стає мотивом творення художньої концепції асоціальних та аморальних всезагальних явищ, не підвладних земним, витвореним чиновниками законам: закон і мораль – речі різні, а беззаконня можуть прикриватися моралізаторствами і фарисейством.
“Скучно на атом свете, господа!” – вислів, який розкривав ідейну парадигму твору про двох ворогуючих обивателів (“Как поссорились Йван Ивановичс Йваном Никифоровичем”). Художня концепція світу, закладена талантом автора у “Ревізорі”, спонукала сучасників і нащадків до страху. “Соотечественники! Страшно!” – заявляв Гоголь, відкриваючи явне і приховане у помислах своїх персонажів.
Метою автора і було настрашити загрузлого у теплому болоті обивателя за допомогою сміху. Кажуть, геніальність у простоті. Тому і сам сюжет та інтригуючі його розвиток ситуації не відзначаються особливою складністю: у житті провінційного міста назріває надзвичайна подія – приїзд високопоставленого столичного гостя, очікування та прийом якого розкриє моральні засади солідного і дрібного периферійного чиновництва, приховані і явні прагнення персонажів, нікчемність душ, духовну убогість меркантильних обивателів, тупість та інтелектуальну обмеженість стовпів суспільства, яке добре освоїло лише основні ази, як утриматись на засидженому і теплому місці, зберегти усталений спосіб ситого існування, уміти вгадати і вгодити.
Соціальний типаж гоголівського “Ревізора” є класичним типажем, не прив’язаним до певного простору чи часу: не випадково керівні, обслуговуючі культурні запити номенклатурної еліти боси у різні часи чинили перешкоду сценічному чи екранному втіленню “Ревізора” (навіть при показній чи справжній лояльності режисури до існуючої влади алюзії сучасності проглядались невимушено).
Сам майстер цієї класичної колізії з властивим тільки йому гоголівським іронічнорозважливим тоном у “Замечаниях для господ актеров” дає лаконічні портретні характеристики персонажам.
Скажімо, городничий Сквознік-Дмухановський – “…очень не глупый посвоєму человек. Хотя и взяточник, но ведет себя очень солидно…” А чого варта оцінка резонерства й “освіченості” правників типу місцевого судці ЛяпкінаТяпкіна: “человек, прочитавший п’ять или шесть книг, и потому несколько вольнодумен”
Цей представник імперської юриспруденції добре розуміється на неофіційному праві – праві можновладців і праві, заснованому на хабарництві. Зумівши невинно підкупити псевдоревізора, “інтелектуал”правник чекає вказівок місцевому повітовому суду. А зрозумівши безпринципність та обмеженість запитів столичного гостя, якого на даний момент цікавлять лише “ненароком” упущені асигнації, колезький асесор Аммос Федорович упевненофезюмує: “Ну, город наш!” Як і всі чиновники провінційного містечка (“Земляника, попечитель богоугодних заведений… пронира и плут…”, “почтмейстер простодушний до наивности человек”, сором’язливий і полохливий “смотритель училищ Хлопов”, що був шокований питанням про те, які жінки йому подобаються – “блондинки или брюнетки”), суддя справляє враження “хорошего человека” на перебуваючого волею обставин у ролі ревізора Хлєстакова.
Саме Хлєстаков як літературний тип був неабияким відкриттям автора – відкриттям у світовій класиці. Це не звичний шахрай чи інтриган, що мав би діяти продумано, з визначеною наперед метою (таких у літературі до Гоголя було чимало: у Шекспіра, Мольєра, Дідро, Шерідана, Шиллера тощо), а звичайний паразитуючий невдахачиновник, що опинипся у ролі столичного можновладця через збіг обставин – таких посвоєму щасливих для невибагливого нікчемного чоловічка. Отримавши ненароком короткочасну владу над чиновництвом повітового містечка, лжеревізор вдається до безсоромної і нехитрої брехні, мета якої власне одна – насолодитись власною значимістю, хвалитись без міри, наївно і дурнувато (“С Пушкиним нз дружеской ноге”, “Меня завтра же произведут сейчас в фельдмарш…”), використати щасливу ситуацію для поліпшення матеріального становища, длі отримання амурних насолод.
Лакей Хлєстакова Осип виявляється мудрішим і застережливішим від свого пана, якому і радить скоріше вибиратись із міста, щоб не вскочити в халепу. Навіть пишучи листа другу Тряпічкіну, внутрішньо потішаючись над довірливою дурістю місцевих чиновників, Хлсстаков залишається самим собою – недалеким і примітивним, подитячому наївним.
Однак художні відкриття Гоголяреаліста є багатозначними у своїй закодованості, власне у філософськотеологічній символіці.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)