Вступ про перекладацьку діяльність П. Куліша Переклав Біблію, майже всього Шекспіра, Гете, Дж. Байрона (зокрема, поеми “Чайльд-Гарольдова мандрівка”, “Дон-Жуан”), балади А. Міцкевича “Русалка”, “Химери”, “Чумацькі діти” (опубліковано в журналі “Основа” 1861 р.). Наприкінці свого життя П. Куліш підготував до друку поетичну збірку “Позичена кобза: Переспіви чужоземних співів”, котра вийшла в Женеві 1897 р., вже по смерті поета.
Увійшли в неї переспіви творів визначних англійських та німецьких поетів XIX ст.: Байрона,
Куліш систематично працював у царині перекладу, твердо переконаний, що найвидатніші світочі європейського письменства мають стати здобутком письменства українського. Не знижуватись до популярного переказу для простолюду, а навпаки, дорівнятись вершин творчої думки – такою уявлялися перспектива і завдання українського перекладу романтикові Кулішеві.
Вважаючи мовну реформу І. Котляревського невдалою, П. Куліш марив про “староруську” мову як літературну. Осмислюючи Кулішів перекладацький
Від англійських, німецьких, італійських поетів П. Куліш переніс на український грунт октаву, Спенсерову дев’ятивіршову строфу та інші зразки канонічної строфіки. 1. Роль П. Куліша в мовотворчих процесах ХІХ століття
Т. Шевченко високо оцінив роман П. Куліша “Чорна рада”. Але заслуги П. Куліша перед українською мовою значно об’ємніші. Ніхто з українських письменників середини XIX ст. не працював стільки над жанровим урізноманітненням української мови.
Адже це йому належать і перенесені з фольклору жанри думи й казки, історичні оповідання і романи, історична поема, історико-поетична драма-ідилія і т. ін., перші зразки української наукової прози (“Історія України від найдавніших часів”, “Хмельниччина” та ін.), він же переклав українською мовою окремі твори світової класики.
Основне джерело Кулішевої мови – фольклор. Звідси він черпав лексику і фразеологію високого звучання. Не уникає він і церковнослов’янського джерела, при цьому з плином часу уживає старослов’янізми дедалі частіше: хлад, благо, лжа, возвістить, да возвеличиться і под. П. Куліш багато в чому прислужився розвиткові мови української епістолярії, але його заслуга була б незрівнянно більшою, коли б він і сюди не вніс надто вже потужний струмінь церковнослов’янізмів, наприклад: ненавидяй обличения скончивається срамно; убо вам чтущу розуміти, яко суєтною гордістю єсм обольщаєм та ін. Спершу це були цитати зі священних текстів, а далі – компонент звичайнісінької розповіді: вознегодує, жажду, вповав, создать храм, Боже ж храни, недугующеє серце, подобіє, житіє совершаеш, раздраженіє, оправдається премудрость од чад своїх; Горняя мудрствуйте, а не земная!; воскресеніє мертвих; воля Всемогущого; частина Вашого духовного существа перейшла через творяшу силу душі моєї в істочник, животворящий роди.
Велика заслуга П. Куліша у виробленні в українській мові засобів для передачі слова Божого. Разом з І. Пулюєм він багато потрудився над перекладом Біблії. Гірше з термінологією науковою, зокрема філософською. В листі до О. Барвінського П. Куліш писав: “Пробував я перо на первих аркушиках Мальованої гайдамаччини у мові філософічній – так ні! Вимовніше б написав я те саме по-московськи”.
Звичайно, найбільша заслуга П. Куліша в розбудові української літературної мови – це написання “Чорної ради” українською мовою. Це, як вже згадувалось, відзначив і Т. Шевченко. Він уводить тут таку лексику (частково запозичену з літопису Самовидця), яка дозволяє творити історичний колорит у новій українській літературній мові.
Непересічне значення мають і його намагання творити українську наукову мову.
2. Куліш і кулішівка Слово – це головна ознака нації і її спасіння. Воно житиме вічно. “Все прах земний, тільки діло і слово наше праведне останеться навіки”. “Спасіння нашого краю – в нашому слові. Слово эемляка укаже темлякові, і явиться воля і душа єдина”. “Дбаймо про свою словесну автономічну будучину, знаймо добре, що ми в себе вдома” (До Вовківни-Карачевської).
Що ж зробив П. Куліш для розвитку української мови? У другій половині XIX ст. територія тодішньої України належала Росії та Австро-Угорщині, де існували неузгоджені мовні правила. Правопис був надзвичайно строкатим, неуніфікованим. З погляду просвітителів, до числа яких належав П. Куліш, не було й не могло бути величнішої справи, як створення правопису. Це було побожне діло.
Тому для забезпечення унормованої єдності П. Куліш у передмові до першого тому “Записок о Южной Руси” в 1856p. запропонував використовувати спрощений правопис української мови, який оперативно втілив у життя редагований ним журнал “Основа”, що виходив у Петербурзі в 1861-1862 pp. “У пропонованому виданні, – зазначається у передмові, – я намагався спростити наскільки можливо український правопис і пристосувати його до найлегшої вимови слів. До цих пір око читача неприємно разила буква “ы”, якою літератори виражають м’яке “и”. В українській мові, взірцем якої є для мене найбільш спільний полтавсько-чигиринський діалект, зовсім немає звука “ы”, і тому я його замінив осьмеричним “и”.
Крім скасування літери “ы”, П. Куліш замість “ять” впровадив “і”, замість йотованого “є” – “є”. Але літера “ь” не одразу була скасована, її вживали для позначення роздільної вимови в середині слів (як сучасний апостроф) та в кінці слів і “б’ємь” (б’єм).
Для звука “йо” вживали запозичене зі шведського “е” (е’го, до него). Цей його правопис було названо “кулішівкою”. У №9 журналу “Основа” за 1861р. П. Куліш надрукував “Історію України од найдавніших часів”.
Редакція у своїй примітці зазначила, що ця стаття має значення не лише з погляду її змісту, а й покликана показати, якою мірою українська мова придатна для наукового викладу історії. А вже в редакційній примітці до продовження цієї публікації в №11-12 стверджується, що вона є зразком обробки народної мови.
Наступна коректива “кулішівки” була зроблена в 1870р. Саме тоді було відкинуто “ь” в кінці і залишено лише в середині (для роздільної вимови), а також подано літеру “і”. Але московський цар Олександр ІІ видав Емський указ 1876p., який забороняв використовувати українську мову в усіх сферах діяльності.
Тому, звичайно, і “кулішівка” була заборонена. Люди користувалися російським правописом, що дістав назву “ярижка” (від назви російської літери “ы” – єри).
У 1885 р. в Західній Україні Євген Желехівський зробив реформу “кулішівки”: він позначив літерою “ї” не тільки йотоване “і”, але й уживав для пом’якшення приголосних, наприклад: дію, сірий. Цей правопис був запроваджений у 1893р. у школах та офіційних установах Австрійської України. Подібний правопис ми зустрічаємо у творах старших науковців, зокрема в М. Грушевського.
У 1905р. заборона московського царя щодо використання “кулішівки” була скасована, і українці відмовилися від “ярижки” та повернулися до своєї “кулішівки”. Остаточну правку українського правопису зробив Б. Грінченко. Він встановив чотири правила, щоб дійти згоди з галичанами у правописних питаннях:
1. Не треба писати дїд з двома крапками. 2. Не треба одділятися в дієсловах. 3. Треба вживати апостроф, щоб відрізняти р’я від ря, з’я від зя та інше.
4. Не треба писати м’який знак у таких словах, як світ (не треба писати сьвіт).
Поступово і галичани визнали переваги такої виправленої “кулішівки”. І тепер українці користуються цим правописом. Висновки Отже, місце Пантелеймона Куліша в мовотворчих процес ХІХ століття є помітно важливим. Оскільки він намагався якнайкращим зробити український правопис, викинути із нього російські ознаки, тобто зробити його якнайбільш українським. Таким, який відображав би мовну ситуацію української мови, а не таку, яка є русифікованою.
Зокрема, він впровадив відмову від “ы”, якою літератори виражали м’яке “и”.
“В українській мові, взірцем якої є для мене найбільш спільний полтавсько-чигиринський діалект, зовсім немає звука “ы”, і тому я його замінив осьмеричним “и” – говорить Пантелеймон Куліш про причини цих змін. Крім скасування літери “ы”, П. Куліш замість “ять” впровадив “і”, замість йотованого “є” – “є”. Але літера “ь” не одразу була скасована, її вживали для позначення роздільної вимови в середині слів (як сучасний апостроф) та в кінці слів “б’ємь” (б’єм).
Звичайно, найбільша заслуга П. Куліша в розбудові української літературної мови – це написання “Чорної ради” українською мовою. Це, як вже згадувалось, відзначив і Т. Шевченко. Він уводить тут таку лексику (частково запозичену з літопису Самовидця), яка дозволяє творити історичний колорит у новій українській літературній мові.
Непересічне значення мають і його намагання творити українську наукову мову.
Ніхто з українських письменників середини XIX ст. не працював стільки над жанровим урізноманітненням української мови. Адже це йому належать і перенесені з фольклору жанри думи й казки, історичні оповідання і романи, історична поема, історико-поетична драма-ідилія і т. ін., перші зразки української наукової прози.
Бібліографія 1. Плющ П. П. Історія української літературної мови. – К.: “Вища школа”, 1971. 2. Русанівський В. М. Історія української літературної мови. – К.: “АртЕк”, 2001.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)