Вступ На стані української культури не могла не позначитися й та обставина, що українські землі перебували в складі різних за суспільним устроєм, мовами і національними традиціями державних утворень. Звичайно, російська царська влада на своїй території сприяла розвиткові й поширенню російської культури, всіляко протидіючи будь-яким виявам інших національних культур. Австро-Угорська імперія була толерантніша до місцевих культур, але це скоріше виявлялося не в створенні умов для їх розвитку, а в непомічанні, що давало їм змогу вижити. Розвиток
Нова генерація української інтелігенції усвідомила ту істину, яку вже давно осягло, хоч і старанно приховувало, царське самодержавство: народ, позбавлений своєї історії, культури й мови, приречений на асиміляцію, на втрату політичних і культурних орієнтирів. Як справедливо зауважував М. Костомаров, “суспільство, яке втратило колишній корінь, не одразу пустить новий, воно не має за собою історичної святині; доля їхніх предків служить для них докором, і вони відвертаються від неї, намагаються забути старе,
Зрадивши раз душі своїй, вони ще довго здатні зраджувати її вдруге і втретє”.
Ідеологічною основою Російської імперії була тріада: самодержавство, православ’я, народність. На ній виховувалося українське дворянство кінця XVIII – початку XIX ст., що не могло не позначитися на їхньому світоглядові. Це було закономірно, оскільки імперська політика базувалася на централізації науки, освіти й культури.
У 1812 р. було створене Міністерство народної освіти, запроваджене державне керівництво школою, внесені певні зміни в систему вже існуючих шкіл. У кожному губернському місті створювались гімназії, в повітовому – повітове училище. Характерно, що нові університети відкривалися в неросійських містах: у 1812 р. почав діяти Дерптський університет, у 1804 – Казанський і Харківський університети та реорганізовано в університет Головну Віленську школу. Ясно, що в задумі це були осередки поширення “общерусской” культури.
Але фактично вони зіграли зовсім іншу роль: дали змогу не тільки російським, а й місцевим юнакам із дворян запізнатися як з офіційно викладеною, так і зі своєю реальною історією. Для імперії це була явна небезпека: її другий за чисельністю народ міг прокинутися від майже столітнього сну і відродити той природний корінь, який живив його протягом попередніх років. А ознаки цього з’явилися.
Наприкінці XVIII ст. у великій пошані були українські народні пісні, що поширювалися в рукописних збірниках. Тоді ж зароджується поетична творчість, що якоюсь мірою продовжила традиції, з одного боку, народних історичних пісень і дум, а з другого, – українського вертепу. Мова цих віршів була народна, але різне походження і різний ступінь грамотності їх авторів накладали на неї відбиток, що виявлявся у вигляді росіянізмів, полонізмів, церковнослов’янізмів.
Великодні і різдвяні вірші та “світські” (“світові”) пісні, що, як правило, були анонімними, змінила індивідуальна творчість І. Е. Некрашевича і знаменитого І. П. Котляревського.
1. Широке, але переважно однобічне, бурлескне, використання І. П. Котляревським української розмовної мови і мовних багатств української народної творчості в “Енеїді” Розвиток літератури народною мовою від кінця XVIII ст. відбувався в двох напрямах: бурлескно-сатиричному і ліричному. Найвищим виявом першого напряму стала “Енеїда” І. Котляревського. Вона відбила народну мову колишньої Гетьманщини, причому не тільки селянства і простого козацтва, але й козацької старшини, тобто новосформованого українського дворянства. “Енеїда” засвідчила потенційну можливість української мови бути знаряддям перекладу з класичних мов. І хоч це був стиль бурлеску, але він показав невичерпні багатства українського народного словника.
У поемі відбито побутову лексику (баклажок, барильце, гринджолята, клубок, комин, кубок, кухлик, ложка, макогін, миска, мітелка, ніж, носатка, ослін, пляшечка, посуда, припічок, рушник, світелка, сковорода, сулія, тарілка, тиква, торба, філіжанка, хата, шальовка та ін.), назви страв (баба-шарпанина, борщ, бублики, борщ до шпундрів з буряками, буханці з кав’яром, варенички пшеничні білі, галушки, грінки, гречані з часником пампухи, гуси, глід, свиняча голова до хріну, зубці, кав’яр, капуста, кваша, кисіль, книш, ковбаса, кислиці, коржики, коржі, козельці, крохмаль, куліш, кури до софорку, лемішка, локшина, лизень телячий, макуха сім’яна, мандрики, огірки, оселедець, полуниці, зразова до рижків печінка, посілне з ушками, печеня, печена з часником свинина, путря, редька, рогіз, сало, саламаха сластьони, стовпці, сухарі, тетеря, терн, хрін з квасом, часник, шулик медовий, юшка з хляками, в юшці потрух з галушками, яєшня, крутії яйця з сирівцем та ін.), напоїв (брага, винце, горілка, деренівка, кримська дулівка, що то айвовкою зовуть, медок, пиво чорнеє з лимоном, пивце, ремське з курдимоном, сивуха та ін.). Убрані герої “Енеїди” звичайно ж в український одяг. Особливо багато представлений гардероб української шляхтянки: дульєт, запаска, капот, ковтки, кораблик, кораблик із соболей, корсет, кунтуш з усами люстровий, намисто, охват, очіпок грезетовий, плашок з вибойки, спідниця, стьонжки, шнуровка, шушон єдамашковий, юпочка і под.
Скромніше виглядає чоловіче спорядження: гаманець, губка, кремінець, кресало, люлька, каптан, кожух, онучі, постоли, пояс, сап’янці, свита/свитка/свитина, сорочка, чоботи, шапка, штани і т. ін.
2. Строкатість лексичних, граматичних і лексичних явищ у мові творів І. П. Котляревського І. Котляревський, зважаючи на повну невпорядкованість тодішньої української мови, що тільки-но зароджувалась як літературна, вживав ще немало русицизмів: питейний, кушайте, осрамлена, уроди “потвори”, защищать, не робійте і под. З погляду норм української літературної мови, представлених пізніше у творчості Т. Шевченка, є в І. Котляревського певні (незначні) відхилення в фонетиці і морфології. Це докладно висвітлюється у зазначеній праці В. Чапленка: “Маємо докази на те, що Котляревський свідомо ставився до цих явищ (фонетико-морфологічних) у своїй мові.
Так, у замітці, що була пізніше опублікована в “Основі” (“Основа”, лютий, 1861 р.) він відзначив: “Въ Полта†и въ смежныхъ городахъ: конъ, волъ, ножъ, котъ, подолъ, мость и проч. произносят простолюдины: кинь, вилъ, нижъ, китъ, подилъ, мистъ и проч., но в сихъ же словахъ въ другихъ падежахъ единственного и множественного числа сохраняютъ о: вола, коня, моста”.
З огляду на це він і відбив фонетику і морфологію своєї місцевості, що, в основному, належить діалектно до південно-східного наріччя української мови, себто того наріччя, що пізніше стало основою української літературної мови… Якщо й є в нього подекуди порушення цього закону, то це сталося або внаслідок фонетичної недослідженості української мови (звідси в нього вагання: написавши в одному місці спочатку “кисть”, він потім виправив на “кость”, як і навпаки: написавши спочатку неправильно “нашей”, виправив потім на правильне “нашій”), або внаслідок впливу близької смуги переходових говорів (написання “поспульство”, може, також “вечеръ”, “старость”, “познайте”). В окремих випадках до цього призводили його традиційнокнижні навички, і він писав “рость”, “бой”, “война”, “подняли”.
3. Особливості мови п’єси “Наталка Полтавка” Мова “Енеїди” і “Наталки Полтавки” ввібрала в себе лексику, зв’язану з народними звичаями. Тут і народні пісні (весільні пісеньки, колядки, Про Сагайдачного співали, Либонь співали і про Січ), ігрища (в хрещика, в горюдуба, в джгута, в хлюста, в візка, у ворона, в тісної баби), і танці (журавля скакали, садив гайдука, гоцака і под.). Збереглася в пам’яті ще й військова (козацька) лексика: старі чини/звання (асаул, атаман, бунчуковий, військовий, значковий, козак, полковник, пушкар, сотник, хорунжий), з’явилася й новітня лексика цього значеннєвого поля (кригсцальмейстер, пров’янтмейстер, ратник), військові одиниці (депо пушкарське), назви зброї (булдимка, гаківниця, гармата, гвинтівка, збруя, келеп, кладенець, оружина, палаш, панцир, піка, ратище, рушниця, спис, флинта, фузія, шабля, шишак, щит, яничарка).
Цікавою є лексика для позначення назв народів. Дотримуючись сюжетної лінії Вергилієвої “Енеїди”, І. Котляревський не може оминути греків, троянців, латинян, сицилійців, рутульців, аргавців, сакранців, лабиків, аркадян та інших давніх народів. Але ж Еней був козак!
Тому етнічна карта Європи і передньої Азії передається такими словами, як гишпанець, голландці, датчанин, жид, італіянець, литва, лях, москаль, португалець, прус, татарва, турчин, француз, цесарці, чухонці, шведин, швейцарці. Що ж до давніх народів, то вони, за Котляревським, входили в число козаків: Були аврунці, сидицяне, калесціі ситикуляне І всяких-разних козаків (Котл., 158). Те саме з власними назвами. З одного боку, це боги-олімпійці з їх латинськими (іноді і грецькими) іменами (Юпітер-Зевс, Юнона, Нептун, Венера, Еол, Меркурій, Марс, Ганімед, Феб та ін.), історичні й міфічні особи греко-троянського і латинського походження (Дідона, Еней, Каїн, Купідон, цар Ацест, Анхіз, Абсент, Ентелл, Дарес, Сівілла, Орфей, Геркулес, Вергілій, Латин, Мерика, Фавн, Амата, Турн, Лавися, Іул, Евандр, Паллант, Іракл, Мезентій, Цібелла, Евріал, Низ, Прометей, Авант, Астур та ін.), з другого – троянці з українсько-козацькими іменами: Знайшов з троянців ось кого: Педька, Терешка, Шеліфона, Панька, Охріма і Харка, Леська, Олешка і Сізьона, Пархома, Їська і Феська, Стецька, Ониська Опанаса, Свирида, Лазаря, Тараса, Були Денис, Остап, Овсій. Мова “Енеїди” засвідчує, що в тодішніх вищих колах України були вже поширені імена по батькові: Іул Енейович, Паллант Евандрович, Тезейович пан Іполит.
Трапляються прізвища на – енко, утворені від грецьких власних імен: Агамемноненко Галес, Тигренко із Стехівки. Явно до українського ономастикону прив’язані прізвища типу Покотиллос, Караспуло. Ойконімія перегукується з оригінальним текстом “Енеїди”: Італія, Карфаген, Олімп, Рим, Сицилія, Тібр, Трояча ін.
Однак немало тут і таких назв, які пов’язані з Україною і навколишніми країнами: Чи риби з Дону везете; Бував і в Шльонскому з волами; під Бендер’ю воювали; роменський тютюнець; Польща; Гетманщина; Тула; Було, полковник так Лубенський Колись в Полтаві полк веде; Кубань; Дністер; Запорозька Січ; Шведська могила; Глухов та ін. Представлені в поемі й назви сіл, що розташовані близько Полтави: Ну, взяв би Муньку або Прісю, Шатнувсь то в сей, то в той куток, В Івашки, Мильці, Пушкарівку, І в Будища, і в Горбанівку, Тепер дівчат хоть гать гати. Представлені тут імена, дотичні східнослов’янської історії (Мамай, Желізняк, Гаркуша), й імена казкових та билинних персонажів (Муромець Ілля, Бова з Полканом, Ванька Каїн, Котигорох, Іван Царевич, Кощій).
Широко вживається в поемі народна фразеологія. Крім таких усталених зворотів, як п’ятами накивав, щоб і дух не пах, не по серцю, слухає чмелів, бісики пускать, дали прочухана, в три вирви вигнали, пустив ману, підпускати ляси, на ус мотати, нагріла в пазусі гадюку, заллє за шкуру сала, дам тришия, піймати облизня, берега пуститись, в гречку скакати, на слизьку попав і под., уживаються й менш відомі типу тягу дав, візьмем чвирк, охляли, ніби в дощ щеня, послала пуховик свині, підпускать москаля, і ще ти вип’єш добру повну, піти в нінащо, морду втерть, і саме вухо прехихе, до тебе лапки всі мостять і под.
І. Котляревський розкрив синонімічні багатства української мови. Правда в синонімічних рядах переважають простонародні емоційно знижені слова; пор., наприклад, синоніми до слів “іти”, “піти”: почухрав, попхався, уплітати, чухрати, тягу дав, черкнув, помчала, шатнувся, швендяти, в собачу ристь побіг, шлялись, мандрують, мчить та ін. Нагнітання синонімів – одна з ознак індивідуального стилю І. Котляревського:
А вам, олімпські зубоскалки, Моргухи, дзиги, фіглярки, Березової дам припарки То Цінарш, цехмістр картьожний, Фігляр, обманщик, плут безбожний; Поганий, мерзький, скверний, бридкий,
Нікчемний ланець, кателик! Гульвіса, пакосний, престидкий, Негідний, злодій, єретик! Знижені слова, досить вдало використовувані в пародії, передаваній народною мовою, у творах наслідувачів “Енеїди” стали однією з ознак стилю, який утвердився в літературознавстві під назвою “котляревщина”, Це такі автори, як Копитько-Думитрашко, Олександрів, Коренецький та ін.
Від смаку до несмаку – один крок.
4. Значення творчості І. П. Котляревського в історії української літературної мови Головна заслуга Котляревського була в тому, що він рішуче, друком, став на той бік, яким ішла ще жива мова в XVIII столітті, і він знову відновив українську літературну мову в друкованому творі, – він міцно зв’язав перервану було в XVIII столітті в друках – через наказ 1720 р. – нитку нашої літератури живою мовою. Першорядної ваги було те, що Котляревський порвав з панівною тоді наукою про мовні стилі, високий і подлий, і став дивитися на мову народну, як на достойну поважних творів.
І дійсно, крім сміховинної “Енеїди”, він тією ж мовою написав і твір “поважного” змісту – “Ода до кн. Куракина”. А в “Наталці-Полтавці” та в “Москаль-Чарівнику” він дуже висміяв ту панівну за його часу мову, якою говорило в Україні середнє й вище панство, поволі обмосковлюючись.
Тому 1798 рік, рік появи “Енеїди”, став поворотною історичною датою в розвої української літературної мови, став-бо її наріжним каменем. Котляревський міцно поєднав українську мову з українською літературою – після нього справді нашою літературною мовою остаточно, уже без хитання, стала жива народна мова. І від Котляревського вона стала творчо розвиватися вже зовсім свідомо. За прикладом Котляревського пішло багато його наслідувачів, на яких він сильно впливав аж до часу Шевченка.
З появою “Енеїди” інтерес до народної мови перестав бути абстракцією. Національна самосвідомість акумулює народжену в суспільстві увагу до простолюду, особливостей його життя й культури. Вона заходить у суперечність із уже згаданими трьома постулатами імперської ідеологічної системи: самодержавством, казенним православ’ям і хибно трактованою народністю.
Зароджуються нові суспільні течії, які своєрідно інтерпретують імперську тріаду в цілому і кожну з її частин зокрема.
Висновки Отже, мова творів І. Котляревського характеризується широким, але переважно однобічним, бурлескним, використанням української розмовної мови і мовних багатств української народної творчості. Також важливою характеристикою її є строкатість лексичних, граматичних і лексичних явищ.
Мова “Енеїди” і “Наталки Полтавки” ввібрала в себе лексику, зв’язану з народними звичаями. Тут і народні пісні, ігрища і танці. Цікавою є лексика для позначення назв народів. Мова “Енеїди” засвідчує, що в тодішніх вищих колах України були вже поширені імена по батькові: Іул Енейович, Паллант Евандрович, Тезейович пан Іполит.
Трапляються прізвища на – енко, утворені від грецьких власних імен: Агамемноненко Галес, Тигренко із Стехівки.
Котляревський міцно поєднав українську мову з українською літературою – після нього справді нашою літературною мовою остаточно, уже без хитання, стала жива народна мова. І від Котляревського вона стала творчо розвиватися вже зовсім свідомо.
Головна заслуга Котляревського була в тому, що він рішуче, друком, став на той бік, яким ішла ще жива мова в XVIII столітті, і він знову відновив українську літературну мову в друкованому творі, – він міцно зв’язав перервану було в XVIII столітті в друках – через наказ 1720 р. – нитку нашої літератури живою мовою.
Бібліографія 1. Огієнко І. Історія української літературної мови. К., 1995 2. Русанівський В. М. Історія української літературної мови.- К.: АртЕк, 2001. 3. Шевельов Ю. В. Традиція і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського. – Чернівці: Рута, 1998.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)