Світ який – мереживо казкове!
Світ який – мереживо казкове! Світ який – ні краю ні кінця! Зорі й трави, мрево світанкове, Магія коханого лиця. Світе мій гучний, мільйонноокий, Пристрасний, збурунений, німий, Ніжний, і ласкавий, і жорстокий, Дай мені свій простір і неспокій, Сонцем душу жадібну налий! Дай мені у думку динаміту, Дай мені любові,’ дай добра, Гуркочи у долю мою, світе, Хвилями прадавнього Дніпра.
Не шкодуй добра мені,, людині, Щастя не жалій моїм літам – Все одно ті скарби по краплині Я тобі закохано віддам.
(В. Симоненко)
В
Сумно в Сонгороді восени. Низеньке темно-сіре небо; не то ранок, не то вечір цілий день; пронизуватий, холодний вітер, купи пожовклого, мокрого листя і дощик, дощик і дощик. Плачуть під ним вікна, плачуть стріхи, плачуть дерева, тини, коні. Сумно, А ще сумніше в темний, довгий, холодний вечір.
Вітер наче казиться: то стогне,, то плаче, то регіт підніме, то стиха, поволі застука по віконницях запертих, то знов заскиглить, завиє, заплаче, сипне і сипне дрібненьким – дощем. Пусто страшенно, безлюдно, тільки тополі неначе з докором хитають чорними вершечками, мов дивуючись, як-таки можна
Ярмарок у Сонгороді
Прокинувся Сонгород. Ярмарок. На вулицях стоїть туман пилу; торохкотять вози з прив’язаними до них кіньми, волами, коровами, телятами; літає солома, шерсть; дядьки, поспускавши з полудрабків ноги, по три, по чотири, а. то й цілими’* купами поспішають до базару.
А на базарі галас, регіт, рев, викрикування, закликання, гукання; ряди вовів, шатрів із хустками, намистами, кожухами, ряди з рибою, ряди з. паляницями, ряди з дьогтем, салом, сіллю. І туман пилу по всьому.
Тихий, спокійний, навіть флегматичний український ярмарок. Нема в ньому ні зайвої турботи, ні зайвого крику, ні зайвої біганини. Тільки коло бублейниць та циган і почуєш несамовиті крики: “Бублички!
Бублички гарячі! На салі, на маслі, на всім продовольстві! П’ять Копійок за три пари, сім – десяток! Добирайте, дядьки, молодиці, гарненькі дівчатка!” І підійде дядько з батогом у руках, уважно обдивиться бублики, калачі, паляниці, спитає почому, подумає трохи, поторкає обережно пальцем і мовчки одійде собі. (За В. Винниченком)
Агора
Над містом котився важкий, тисячоголосий гомін. Він народжувався десь там, по темних вузьких завулках, на запиліожених дорогах за міськими ворітьми. Короткі перемовки, сонні вітання, скрип коліс, брязкіт металу, старече покашлювання сотнями маленьких струменців плинули, вбирали в себе інші й врешті вихлюпували на агору.
Часто, з похлипом калатав рибний Дзвін, тугі м’ячі ударів або злітали вгору й падали на плоскі покрівлі будинків, або скочувались униз. Тут їх чавили, втоптували в ще холодний брук сотні черевиків вершників і рабів, різьбярів і виноробів, софістів і гончарів, архонтів і селян.
Агора клекотіла, й вирувала, й дихала одними велетенськими грудьми. Агора вбирала всіх. Агора – це життя, а ще й провість на врожай, чутки про війну, мудра бесіда філософа, придбана корисна річ і корисні знайомства.
Ось і рибний ряд. Риба з моря не тільки користь,
Улюблена їжа, а й утіха, для ока, й кожного разу диво, і якась несподіванка. (За Ю. Мушкетиком)
Святвечір
Хоч убога-убога наша хатина, та в цей вечір і вона покращала, побагатшала. її бідність скрасили вишиті рушники і кетяги калини, запашне сіно на покуті й святвечірній стіл. На ньому зараз лежать три хлібини, грудка солі, височіє стос гречаних млинців і стоять з різними пісними стравами ті святешні мальовані полумиски, що бажають добрим людям і здоров’я, і щастя, і червоного цвіту.
От батько поглянув у засніжену далечінь і тричі покликав Мороза: “Морозе, Морозе, іди до нас кутю їсти!” Але й після цього ні на вулиці, ні на городах не обізвалися кроки дідугана. Він, мабуть, забарився на якійсь лісовій чи степовій дорозі.
Потім тато навстіж відчиняє наші скрипливі ворота. Може, приб’ється яка добра людина з дороги, то й погріє душу теплою стравою. І тільки після цього ми йдемо вечеряти.
Тепер за столом я й не писну, прислухаючись до мови-сподівання батьків. Оті великі надії на хліб новий, на рік золотий, на щастя у дворі сходяться в нашій хатині. (За М. Стельмахом)
Дід Дем’ян
Вулиця наша вузенька та покарлючена. Тут із-за хворостяних тинів привітно здоровкаються з людьми веснянкуваті вишняки, а в них то сумують, то веселіють біленькі й блакитні хати. Наші вуличани, окрім хліборобства, ще мають і ремесло в руках: столярство, шевство, стельмахівство, бондарство та мірошництво.
Серед майстрового люду найбільшої слави зажив мій дід Дем’ян. Чого, тільки не вмів мій дідусь! Зробить не тільки січкарню чи крупорушку, але й вітряка під самі хмари.
У кузні вкує сокиру, у стельмашні злагодить воза й сани, ще й дерев’яні квіти розкидає по них.
Залізо й дерево аж співали в діда, поки сила не повиходила з його рук. Міг чоловік нехитрим інструментом вирізати хоч просту людину, хоч святого. Сусіди не раз згадували, як на замовлення він робив нашому панові фігури апостолів Петра й Павла. Вони виходили з дерева не пісними святенниками, а могутніми молодоокими бороданями, яким приємно було тримати в руках і книгу, і ключі від раю. (За М. Стельмахом)
Святе слово
Сьогодні мати почала діставати з комори, зі скрині, з сипанки, з-під сволока і навіть із-за божниці свої вузлики. У них лежало все те, що далі зійде, зацвіте, закрасується й перев’ється по всьому городі: огірки, квасоля біла, ряба й фіалкова, безлуский горох, турецький біб, чорне просо на розвод, кукурудза жовта й червона, капуста, буряки, мак, морква, петрушка, цибуля, часник, соняшник, кручені паничі, чорнобривці, гвоздика і ще всяка всячина.
В її устах і душі насіння було святим словом. І хоч не раз вона нарікала на свою мужицьку долю з її вічними супутниками: нестатками й злиднями,- проте нічого так не любила, як землю. Мати вірила, що земля усе знає, що вона може гніватись і бути доброю. На самоті вона тихенько розмовляла з землею, довіряючи свої радощі, болі й просячи, щоб вона родила на долю всякого: і роботящого, і ледачого. (За М. Стельмахом)
(1 votes, average: 5.00 out of 5)