Звичайно, у кожного письменника є улюблений герой. Більш того, можна сказати, що у кожному улюбленому героєві письменник мовби втілює частку самого себе – на різних етапах свого життя. Буває, таким чином, на сторінках твору, автор сперечається із самим собою, яким був у юності, буває – заздрить у чомусь тому, ще молодому, дещо наївному, якому ще невідомо те, що знає, що пережив автор, буває – низько схиляє голову перед кращим у собі, що не зберіг, мандруючи по хвилях життя…
Головне, на мій погляд, те, що улюблений герой є така ж неординарна
Тому з цікавістю зустрічаєш у пушкінському романі “Євгеній Онєгін” поета Володимира Ленського. Привертають увагу його “Вольнолюбивые мечты, Дух пылкий и довольно странный”, те, що “Ко благу чистая любовь И славы сладкое мученье В нем рано волновали кровь”.
Він нагадує своїми розмовами й темами віршів палкого ліцейського товариша Пушкіна – молодого Вільгельма Кюхельбекера, а в чомусь – і самого молодого Пушкіна. Він таким і залишиться – молодим, тим, хто заблукав у світі своїх романтичних мрій, майже поетичному маренні, коли, вигадавши свою кохану, не побачить
Цікаво, що Пушкін поставив свого Ленського поруч із головним героєм твору, названого його ім’ям, і в чомусь героєм часу, а саме з Онєгіним – однолітком, співрозмовником, у чомусь однодумцем. Вони як дві пори віку одного й того самого чоловіка, коли той, хто подорослішав, то намагається попередити другого, захистити від помилок, то грається з ним, показуючи свою перевагу…
Пушкін саме Онєгіну віддасть пальму першості у романі, саме йому віддасть найдорожче – заповітний будиночок у Михайлівському, свою бібліотеку. Саме Онєгіну він доручить висловити свої думки про молодого романтика.
По-перше, Онєгін спробує вивести Ленського із його вигаданого світу закоханості:
Я выбрал бы другую,
Когда б я был, как ты, поэт.
В чертах у Ольги жизни нет.
Точь-в-точь в Вандиковой Мадонне:
Кругла, красна лицом она,
Как эта глупая луна
На этом глупом небосклоне.
Він немов хоче зупинити той невідворотний плин подій, коли неабиякий юнак заплутується у буденному, посередньому, поверховому, коли у полум’ї першого кохання непомітно гине його талант, його висока поезія:
Поклонник славы и свободы,
В волненье бурных дум своих,
Владимир и писал бы оды,
Да Ольга не читала их.
Залишається єдиний жанр – мадригал, едина поетична збірка – альбом нареченої, єдиний світ – поміщицький маєток.
Два варіанти життєвого шляху передбачав Пушкін для свого Ленського. Перший, здавалось би, продовження волелюбних мрій і прагнень гетингенського виховання, шлях, яким вели “Ко благу чистая любовь И славы сладкое мученье”.
То було життя коротке та яскраве, мов спалах:
…Он мог бессмертной славой
Газет наполнить нумера.
Уча людей, мороча братий,
При громе плесков иль проклятий,
Он совершить мог грозный путь,
Дабы последний раз дохнуть
В виду торжественных трофеев,
Как наш Кутузов иль Нельсон,
Иль в ссылке, как Наполеон,
Иль быть повешен, как Рылеев.
І як відступне долі, інше, довгострокове:
…поета Обыкновенный ждал удел.
Прошли бы юношества лета:
В нем пыл души бы охладел.
Во многом он бы изменился,
Расстался б с музами, женился,
В деревне, счастлив и рогат,
Носил бы стеганый халат,
Узнал бы жизнь на самом деле,
Подагру б в сорок лет имел,
Пил, ел, скучал, толстел, хирел.
И, наконец, в своей постеле
Скончался б посреди детей,
Плаксивых баб и лекарей.
Пушкін не став вводити в оману читача, даючи йому красиву, але хибну надію. Він зняв перший варіант із канонічного тексту, бо так вчинило саме життя. Але, відчуваючи глибоку симпатію до молодого романтика, дещо впізнаючи у ньому самого себе в юності, Пушкін врятував свого героя від такого жахливого для поета кінця.
Краще загинути за кохання, за свою мрію, ніж розчаруватися в ньому і вже не жити – існувати, втрачаючи самого себе, відчуваючи, як охолоджується гаряча душа поета.
Тому й символічно, що вбиває Ленського саме Онєгін. Вбиває тому, що не вдалося зупинити відхил від високого призначення спочатку, вивести з вигаданого світу у реальне життя, зробивши, так би мовити, щеплення скептицизму. А може, у долю героїв роману втрутилося саме життя, бо, створюючи шосту главу (епізод дуелі, смерть Ленського), Пушкін знає, як склалося у справжніх, реальних поетів-романтиків: повішено Рилєєва, заслано Кюхельбекера, відряджено на Кавказ у бої новеліста Бестужева-Марлінського…
Друзі гинули у жорстокому світі, хтось – а Пушкін знав і таких – відступав, підкорюючись йому.
Поет обрав для свого героя смерть, щоб залишити його героєм. Може, тоді він вже віддчував свій передчасний кінець, останній двобій поета – не камер-юнкера, не наближеного до царського двору, не блюдолиза, а того, хто “восславил свободу”…
Недарма ж Лєрмонтов порівнює його долю з долею Ленського!
Поети в Росії не змінювали свої погляди, не підкорялися – вони, яскраво спалахнувши, рано йшли з життя, заповідаючи іншим свої високі ідеали.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)