Пунктуація (лат. punctuatio, від punctum – крапка) – 1. Система графічних позаалфавітних знаків (розділових), які складають разом із графікою та орфографією основні засоби писемної мови; головне призначення П. – членування та графічна організація писемного (друкованого) тексту. 2. Правила, які кодифікують норми пунктуаційного оформлення писемного тексту; складаються історично для кожної мови. 3. Розділ мовознавства, який вивчає закономірності системи П. і норми використання розділових знаків.
Загальноприйнята система П. в цілому забезпечує
Разом з тим поетична П. е не тільки знаком паузи чи потрібної інтонації, але й самостійним смисловим елементом – скажімо, засобом пригальмування зорового сприйняття: “А земля – цвіте!” (Є. Плужник); “Щось мріє гай -/ Над річкою. / Ген неба край -/ Як золото” (П. Тичина). Поетична П. властива також і прозі: “Коли смеркається – електрика починає красти відблиски фарб” (Ю. Яновський); “Усіх прихистила Україна – господарів і заброд, для усіх однаково легка або важка її земля – хто має право судити мертвих?” (Р. Іваничук).
В поезії XX ст. трапляються випадки повної відмови від будь-якої П.: “А я у гай ходила/ по квітку ось яку/ а там дерева люлі/ і все отак зозулі/ ку/ку” (П. Тичина); “Мить/ І заплакали пальці її/ Мить/ Засміялися пальці/ І рояль почав танути” (М. Вінграновський).
(2 votes, average: 2.50 out of 5)